Вісті Черкащини Куліш із димком, пісня до сліз і серця, що б’ються в унісон: як Соколівочка відзначила 256-річчя
З вікон Соколівоцького будинку культури летіло таке багатоголосся, що односельці зупинялися на порозі й нишком витирали очі. На Тальнівщині не було офіційних промов та гучних феєрверків: не той час. Своє 256-річчя Соколівочка відзначила по-родинному, з димком від козацького кулешу й ароматом домашньої випічки. Під гаслом «Село єднає серця» тут влаштували великий благодійний ярмарок, де зварена порція кулешу чи проданий пиріг ставали гривнями для фронту.
Аромат, проти якого не встояти
З самого ранку у фоє Соколівоцького будинку культури знявся гомін. Місцеві господині принесли стільки домашніх ласощів, що на столах забракло місця: пухкі пиріжки, торти, інша традиційна випічка за давніми бабусиними рецептами… Торгівля пішла з перших хвилин. Люди купували охоче, бо знали, що ці гроші підуть на підтримку Збройних Сил України.
«Ми довго думали, як правильно організувати цей день, адже свято під час війни – справа тонка, – каже староста села Павло Козаченко. – Проте зрештою вирішили: об’єднуємося, щоб допомогти захисникам. Наші жінки приготували стільки всього, що встояти перед тими ароматами неможливо. І знаєте, купували не так заради ласощів, як заради спільної мети».
Тим часом на подвір’ї закладу порядкували діти. Поки вони крутилися поруч, дорослі чаклували над величезним казаном. Традиційний козацький куліш із легким димком став головною точкою притягання: за гарячою порцією шикувалася черга.
Коли сусіди співають від душі
Головне дійство перемістилося до глядацької зали. Вітати іменинників приїхали аматори й колективи із Зеленьківського та Романівського будинків культури.
Настрій у залі змінювався миттєво: щойно люди сміялися з дотепних жартів, а за хвилину, коли зі сцени затягували тужливу пісню про нинішню війну, вкривалися сиротами й нишком витирали сльози. Здавалося, під цим дахом зібралася одна велика родина. Артистам аплодували так щиро й довго, що звуки овацій заповнювали кожен куток місцевого клубу.
«Я дивився на людей і бачив на їхніх обличчях усе: і біль, і радість від того, що ми разом, – каже Павло Козаченко. – Величезна подяка сусідам із Зеленькова та Романівки, які викладалися на повну. Вони змогли зачепити ті струни людських душ, що сьогодні болять найбільше».
Один дім на всіх
Гасло «Село єднає серця» з’явилося не випадково. Останні роки змінили Соколівочку. Сьогодні тут знайшли прихисток люди з різних куточків країни – півдня, сходу, півночі. Війна звела їх на Тальнівщині, а місцева громада робить усе, аби вони не почувалися чужими. Спільна праця, допомога армії та благодійні ярмарки крок за кроком об’єднують людей.
«Сьогодні Соколівочка стала прихистком для українців, які втратили свій дім, – підсумовує староста села Павло Козаченко. – Звідки б не приїхали, маємо пам’ятати: ми разом. Тільки так ми тримаємося».
Коли свято добігло кінця, а казан з-під кулешу опустів, люди розходилися неквапливо, несучи додому відчуття того, що село живе, підтримує фронт і чекає на перемогу.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
