Вісті Черкащини Випускниця Тальнівського ліцею, яка пройшла шлях від навчання в Києві та роботи в ТСН до фотографії як справи життя
Оксана Музиченко (Зінченко) родом із села Білашки на Тальнівщині. Сьогодні вона працює фотографом, хоча ще кілька років тому її професійне життя було тісно пов’язане з журналістикою та роботою у великій медіасфері. Вона навчалася у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, працювала на ТСН.ua, писала про політику та застала початок повномасштабного вторгнення з ноутбуком у руках. Та попри успішну кар’єру в медіа, серце завжди тягнуло її до фотографії – мистецтва, яке дозволяє зупиняти миті життя й залишати їх назавжди у пам’яті людей.
Сьогодні Оксана – мама маленької донечки Мії, дружина військовослужбовця та людина, яка через об’єктив бачить красу навіть у найскладніші часи. Вона щиро говорить про свій шлях, студентські роки, журналістику, материнство та справу, яка стала для неї способом життя.
«У ліцеї була дуже щира і дружня атмосфера»
Свій шлях до великого світу наша співрозмовниця розпочинала з навчання у Тальнівському економіко-математичному ліцеї, який і сьогодні згадує з особливим теплом.
– В ліцеї, крім сильної освітньої бази, була дуже щира і дружня атмосфера завжди. Я звідти забрала з собою в життя людей, з якими дружимо і досі, – розповідає вона.
Каже, саме ліцей допоміг їй легше адаптуватися до університетського життя у столиці. Формат навчання з парами, авдиторіями та більшою самостійністю став хорошою підготовкою до студентських буднів.
Дитяча мрія, яка стала реальністю
– Я завжди знала, на кого вступатиму. Як то кажуть, дитяча мрія, яку втілила в реальність. Ну і вищий навчальний заклад був єдиним, куди я справді хотіла.
Ще зі шкільних років вона активно займалася науковою діяльністю, писала роботи та брала участь у всеукраїнських конкурсах. Саме тоді вперше побувала у стінах омріяного університету. «Я з 9 класу писала наукові роботи МАН, в 11 класі їздила на всеукраїнський етап і захищалась якраз в корпусі КНУ, де потім навчалась. Я коли прийшла на перші пари, почувалась особливою, бо вже знала ті авдиторії і бувала в них».
«Я вперше відчула те справжнє «доторкнутись до мрії»»
Одним із найяскравіших спогадів студентських років для нашої героїні стало знайомство зі світом телебачення.
– Мені пощастило застати офлайн навчання. На першому курсі нас запросили на знімання одного політичного ток-шоу. Коли опинилась у студії, я вперше відчула те справжнє «доторкнутись до мрії».
Особливо її вразили люди, які працювали у сфері журналістики та публічної комунікації. «Мені найбільше запам’яталося те, як спікери оперували фактами, якими ерудованими і впевненими вони були в моїх очах. Це дуже надихнуло мене розвиватися не лише в журналістиці, а й загалом постійно розширювати свій кругозір, вчитися мислити ширше й бути цікавою співрозмовницею в різних темах».
Сьогодні вона переконана: вища освіта – це значно більше, ніж лише диплом чи професія. «Тепер я завжди кажу, що вища освіта – це не завжди про професію всього вашого життя. Це про середовище, людей, комунікацію, перший досвід самостійного життя, гуртожиток, студентські заходи, нові знайомства та вихід із власної «зони комфорту». Саме такі речі часто формують особистість навіть більше, ніж самі предмети у авдиторіях».
Від стажування до роботи на ТСН.ua
На другому курсі студентам потрібно було визначитися зі спеціалізацією: телебачення, радіо, друковані чи онлайн-медіа. Саме тоді випадкова зустріч змінила професійний шлях. На одному із журналістських заходів вона познайомилася з журналісткою ТСН та без особливих сподівань запитала про можливість стажування.
– Я хотіла побачити реальність роботи в кадрі, щоб вирішити, куди ж рухатись далі. А вона раптом сказала: «А приходь в понеділок».
Оксана з усмішкою пригадує свій стан у той момент.
– Слово «щастя» слабко характеризує мій стан тоді.
Так розпочалося її стажування у великому медіа, де вона працювала над сюжетами разом із журналістами. Проте вже за кілька місяців зрозуміла: робота в кадрі – не зовсім її шлях. «Я пішла до шеф-редактора сайту ТСН, сказала, що хочу писати для них. Потім одна співбесіда, друга, третя, тижневе стажування і зрештою фраза «ми беремо тебе на роботу».
У редакції ТСН.ua вона була наймолодшою працівницею. «Я дуже вдячна тим людям, які довірились мені 18-річній і дали таку можливість». Переважно вона писала про українську та міжнародну політику. І навіть початок повномасштабної війни зустріла як журналістка – з ноутбуком в руках.
– Перше, що я сказала після того, як прокинулася від вибухів – «Мені треба на роботу». Я відчувала гостру необхідність інформувати людей про все навколо.
Співрозмовниця зізнається: робота на телебаченні вимагала не лише професійності, а й великої внутрішньої витримки. «Найскладніше – триматися в кадрі, коли серце рве на шматки. Інколи доводилося знімати дуже чуттєві історії, але в кадрі потрібно було триматися». Втім, саме люди стали для неї найбільшою цінністю цієї професії.
– У журналістиці щодня зустрічаєш безліч людей – з різними професіями, різним життєвим шляхом, різним соціальним статусом, різним світосприйняттям. Усі вони несуть в твоє життя неоціненний досвід і знання.
Фотографія як поклик душі
Попри роботу в медіа, фотографія завжди залишалася важливою частиною життя Оксани. «Я все життя фотографувала. Подруг, квіти, пейзажі. В університеті вивчала фотографію серед іншого, мені це було дуже близьким».
Навіть її дипломна керівниця помічала особливе бачення кадру. Довгий час вона поєднувала журналістику з фотографією. Але після народження донечки життя змінилося.
– Через 3 роки на сайті ТСН я пішла в декретну відпустку. Зараз моя доня ще дуже маленька, тому повернутись до редакторської справи я не можу, а от чого справді просить душа – це фіксувати щасливі моменти інших людей. І я йду за покликом душі, – розповідає вона.
Фотографія була її частиною завжди, хоча колись їй було складно чесно зізнатися собі в цьому. «Журналістика і фотографія – це дві частини мене як особистості. Однак зараз фотографія для мене – це спосіб побачити і зафіксувати щастя інших людей навіть в такі буремні часи. Це дає надію».
Материнство ще більше змінило її ставлення до життя та творчості. «Моя доня показала мені, що таке безумовна любов і щастя. Тепер в усіх наших з чоловіком прагненнях з’явився центр – наша Мія».
Саме після народження донечки вона по-новому почала сприймати цінність моментів. «Мені здається, саме материнство навчило мене цінувати життя. Бо коли в тебе росте дитина, ти раптом розумієш, наскільки швидко летить час і як сильно хочеться зберегти кожен момент життя».
Сьогодні Оксана найбільше любить знімати історії про сім’ю, любов і справжні емоції. «Я дуже сентиментальна людина, а особливо після народження дитини. Тому я, звісно, найбільше ціную історії про сімʼю, кохання і сприйняття себе. Люблю, коли фотографія не просто красива, а коли в ній є людина – така яка вона є в житті. Усі ми періодично відкриваємо старі альбоми, щоб згадати минуле: як росли діти, як старіли наші батьки, побачити людей, яких, можливо, вже немає з нами. Моя робота – фіксувати реальність так, щоб через роки вона оживала в пам’яті приємними спогадами.
«Не бійтеся показувати себе світу»
Наприкінці розмови Оксана поділилася порадою, яку сьогодні дала б собі на початку професійного шляху. Водночас вона зізнається: із досвідом вимоги до себе лише зростають.
– Я б сказала собі не боятися показувати себе і свою творчість людям. Бо дуже часто саме страх, невпевненість чи синдром самозванця гальмують нас більше, ніж відсутність досвіду чи техніки. Хоча чесно сказати, на початку я була більш впевненою, ніж тепер, коли маю більше досвіду і технічних можливостей. Немає меж людській досконалості. Тому я невпинно прагну до кращого.
Та найважливішим у своїй роботі вона вважає людські емоції та атмосферу під час зйомки.
– Люди запам’ятовують не тільки красиві кадри, а й те, як вони почувалися поруч із тобою під час зйомки. Для мене це пріоритет – щоб кожному клієнту було комфортно зі мною, – підсумовує Оксана.
Аріана НЕСТЕРЕНКО
