Вісті Черкащини “Ми здолали цього виродка”: як 73 роки тому Еверест перестав бути неприступним і перетворився на прибутковий бізнес
У цей день, 29 травня, у 1953 році Едмунд Персиваль Гілларі і Тенцинґ Норгей вперше в історії людства ступили на вершину найвищої гори планети – Евересту (або, як її називають місцеві тибетці, Джомолунгма – “Богиня-мати світу”)
Зміст
1.Джомолунгма вабила десятиліттями: чому гора так довго опиралася людям2.Хто такі Едмунд Гілларі та Норгей Тенцинґ3.Ключ до успіху у 1953: планування, кисень і командна робота4.Від героїзму до бізнесу: як Еверест став комерційним аттракціоном із своєю темною стороною
О 11:30 ранку новозеландець і шерп (місцевий народ тибетського походження), дихаючи штучним киснем, піднялися на висоту 8848 метрів, зробили кілька фотографій, залишили на снігу солодощі та маленький хрестик і почали спуск. Цей момент став не просто спортивним досягненням – він символізував ще одну перемогу людства над найжорстокішими силами природи. Більше про цю історію розповість Еспресо.
Джомолунгма вабила десятиліттями: чому гора так довго опиралася людям
Еверест, фото: ВікіпедіяPauseUnmute
Remaining Time -13:33
Гора Еверест, яка так офіційно названа на честь британського топографа Джорджа Евереста у 1865 році (хоча тибетці століттями знали її як Чомолунгму), здавна приваблювала альпіністів як одна з найбільших загадок планети. Якщо для буддистів-шерпів це була і є священна гора – палац богині Міолангсангми, то для європейців вона стала викликом “останньої великої вершини”, яку вони хотіли підкорити.
Коли наприкінці XIX та на початку XX століття, Північний та Південний полюси вже були підкорені, Еверест залишався останнім абсолютним викликом для людства. Його називали Третім полюсом. Проте шлях до нього був закритий не лише суворою природою, а й геополітикою. Довгий час Тибет і Непал були закритими країнами для іноземців.
Перші серйозні спроби почалися після того, як британці отримали доступ до Тибету в 1921 році.
альпіністи у 1920-х роках в Гімалаях, фото: Вікіпедія
В той же рік відбулася підготовча експедиція, далі були спроби “штурму” вершини у 1922 і 1924 роках, аде усі вони завершувалися трагічно. Бо у 1922-му лавина забрала життя семи шерпів і були проблеми з виснем, а у 1924-му британські альпіністи Джордж Меллорі та Ендрю Ірвін зникли безвісти на Північно-Східному гребені. Можливо, вони навіть досягли вершини, але доказів цьому немає. До речі, коли Джорджа Меллорі запитали: “Навіщо ви йдете на Еверест?”, він відповів просто: “Бо він є”.
Наступні експедиції 1930-х років (1933, 1935, 1936, 1938) також всі провалилися через ранній мусон, глибокий сніг, шалені вітри та відсутність ефективного кисневого обладнання. Альпіністи просто замерзали, страждали від висотної хвороби (яку тоді ще погано розуміли) і не могли подолати технічні складнощі.
Після Другої світової війни Тибет закрили для іноземців. Але у 1950-му Непал відкрив південний підхід. Швейцарська експедиція 1952 року з Тенцингом у складі майже досягла мети – вони піднялися до 8600 метрів, але кисень і погода змусили повернутися. Гора ніби гралася з людьми, не підпускаючи… Однак кожна невдача давала знання про маршрут і його особливості, хоч ціна була високою – десятки загиблих і розбитих надій.
Хто такі Едмунд Гілларі та Норгей Тенцинґ
Едмунд Гілларі та Тенцинґ Норгей, фото: Вікіпедія
Едмунд Гілларі, 33-річний новозеландець, до сходження був звичайним бджолярем і завзятим альпіністом. Він зацікавився альпінізмом ще в середній школі, а тоді воював у війнах Другої світової. У 1951 році, Гілларі уже брав участь у британській розвідці, яка відкрила південний маршрут. Для нього і багатьох йому подібних, Еверест став частиною післявоєнного духу – коли люди, що пережили жахіття війни шукали як адреналіну, так і нових викликів. Гілларі був практичним, сильним і скромним: “Ми просто робили свою роботу”, якось сказав він.
Натомість Тенцинґ Норгей – 39-річний шерп з непальського Солукхумбу, ветеран семи попередніх експедицій на Еверест. Він ріс у бідності, але став сірдаром (старшим серед носіїв) завдяки неймовірній витривалості на висоті. Для Тенцинґа гора була домом і священним місцем. У 1952-му зі швейцарцями він піднявся вище за всіх. У британській експедиції 1953 року під керівництвом британського полковника Джона Ханта, Тенцинґ, фактично, символізував партнерство Заходу та Сходу – шерпів, без яких жодна експедиція не мала шансів.
Ключ до успіху у 1953: планування, кисень і командна робота
маршрут сходження, фото: Вікіпедія
Для Британської імперії, яка у червні 1953 року готувалася до коронації молодої Єлизавети II, цей підйом був справою державної ваги. Країні, що стрімко втрачала свої колонії, був потрібен потужний символ нової епохи. Хоча уряд не виділяв прямих бюджетних коштів – експедицію фінансували географічні товариства та газета The Times в обмін на ексклюзивні репортажі – держава забезпечила залізну адмінпідтримку.
На посаду лідера Лондон буквально “просунув” свого армійського полковника Джона Ганта, який перетворив сходження на чітку військову операцію. Розрахунок виявився геніальним: звістку про тріумф тримали в секреті та передали шифром у Лондон точно 2 червня – прямо в ранок коронації, зробивши Еверест головним весільним подарунком для нової королеви.
Тобто експедиція 1953 року була організована бездоганно. Вона стала дев’ятою за рахунком британською спробою, але першою, де врахували абсолютно всі попередні помилки. Команда складалася з 14 професійних альпіністів, понад 350 носіїв-шерпів, які транспортували тонни вантажу. Цього разу ставка була зроблена на технології: вдосконалені кисневі апарати відкритого типу для фінального штурму, фіксовані мотузки (перила), точні радіопрогнози погоди та чітку систему проміжних таборів.
Перша штурмова пара – Чарльз Еванс і Том Бурдійон – 26 травня змогла піднятися навіть вище Південного Сідла (7906 м) і досягла Південної вершини (8748 м), тобто була за крок від здійснення мрії. Але через проблеми з кисневим обладнанням та брак часу була змушена повернути назад. Проте вже за два дні, 28 травня, наступна двійка – Едмунд Гілларі та Тенцинґ Норгей – встановила останній штурмовий намет на висоті 8500 метрів.
Наступного ранку, 29 травня, о 6:30, вони вийшли на фінальний підйом. Гілларі крок за кроком вирубував льодорубом ступені на обледенілому гребені. Найважчим випробуванням став вертикальний 12-метровий скельний уступ, який згодом назвуть “Сходинкою Гілларі” (Hillary Step). Едмунд подолав його, буквально протиснувшись у вузьку тріщину між скелею та льодовим карнизом, і витягнув за собою Тенцинґа. О 11:30 ранку вони стояли на вершині світу, на висоті 8848 метрів.
“Ну що, ми таки здолали цього виродка!” (“We knocked the bastard off!”), – у своїй звичній експресивній манері вигукнув Гілларі, коли вони нарешті спустилися і зустріли свого колегу Джорджа Лоу. На самій вершині першопрохідці провели всього 15 хвилин через обмежений запас кисню, але це були найважливіші 15 хвилин в історії світового альпінізму.
Едмунд Гілларі та Тенцинґ Норгей, фото: Вікіпедія
Головними ключами до цього тріумфу стали колосальний досвід попередніх поколінь, надійне сучасне обладнання та, що надважливо, ідеальне погодне “вікно” перед початком сезону мусонів. Ну і, звісно, абсолютна синергія та взаємовиручка між Гілларі та Тенцинґом. Після цього сходження обидва прокинулися всесвітньо відомими знаменитостями, а їхні мемуари та книги про перенесені пригоди стали світовими бестселерами.
Від героїзму до бізнесу: як Еверест став комерційним аттракціоном із своєю темною стороною
селфі на Евересті, фото: Вікіпедія
Після 1953-го Еверест перестав бути недоторканним і нездоланним. За 73 роки понад 7,5 тисячі людей офіційно піднялися на вершину гори (першим українцем став Сергій Бершов у 1982 році в складі радянської експедиці). А ще значно більше людей побували на різних висотах її схилів – від базового табору до проміжних таборів у так званій “зоні смерті”.
Для багатьох туристів сама можливість побачити Еверест зблизька вже стала окремою пригодою: щороку тисячі людей вирушають лише до базового табору на висоті понад 5 тисяч метрів. Водночас справжнє сходження має кілька рівнів складності: якщо нижні ділянки сьогодні доступні навіть добре підготовленим мандрівникам, то останні сотні метрів до вершини досі залишаються смертельно небезпечними через холод, лавини, виснаження і критичну нестачу кисню.
У 1980-х почалися перші комерційні експедиції, а сьогодні це повноцінна індустрія. Непал видає сотні дозволів щосезону (у 2023-му – рекордні 463, у 2025-му – понад 700 сходжень лише з непальської сторони). Ціна дозволу для іноземця зросла до 15 000 доларів у весняний сезон (з 2025 року), а повна експедиція коштує від 30 000 і навіть до 200 000 доларів! Шерпи-гіди, фіксовані мотузки, кисень і “пакетні тури” зробили гору доступною для заможних мандрівників.
З одного боку, цей бізнес приносить величезну користь. Для Непалу, однієї з найбідніших країн світу, туризм – це мільйони доларів (лише дозволи дають понад 5 мільйонів щороку). Шерпи за один сезон заробляють більше, ніж за роки роботи у своїх селах. Та й села поблизу перетворилися, виросли гарні готелі, також школи й лікарні. Місцеві справедливо кажуть, що “гора годує наші родини”.
початковий табір, фото: Вікіпедія
З іншого боку, комерціалізація перетворила Еверест на хаос.
Тисячі людей створюють затори на “сходинці Гілларі” – годинні черги на висоті, де кожна хвилина є небезпечною і коштує додаткового кисню. До того ж, сміття – десятки тонн щороку: балони з киснем, намети, упаковка, фекалії… І все це накопичується. Та й щороку від 5 до 15 людей гине піднімаючись на Еверест. Багато тіл досі лежать на схилах через складності спуску і примерзання, тому альпіністам доводиться буквально йти по мертвим попередникам.
Ще гірше – корупція та шахрайство. Наприклад, у 2026 році непальська поліція викрила схему на 20 мільйонів доларів. Гіди нібито отруювали або годували туристів зіпсованими продуктами, щоб викликати “висотну хворобу” і запросити вертолітну евакуацію. Страхові компанії платили мільйони за фальшиві рятувальні операції. Це не поодинокі випадки – цілі фірми, вертолітні компанії та лікарні були в змові.
Уряд намагається реагувати, тому підвищує ціни на дозволи, вимагає страховку, депозит на сміття та навіть попереднє сходження на вершини висотою понад 7000 метрів. Армія Непалу періодично прибирає тонни сміття.
Попри все це, Еверест і далі залишається особливим місцем. Для когось – це вершина мрії, для іншого – спосіб довести собі власну силу чи підняти статус в очах знайомих. Але для багатьох шерпів Джомолунгма досі є священною горою, яку не “підкорюють”, а до якої приходять із повагою, бо розуміють мінливість її характеру від якого залежить життя і смерть тих, хто пробує піднятися на найвищу гору світу.
Цікавий факт: щороку Еверест продовжує рости на 2 міліметри через тектонічні процеси. І хоча для того, щоб вершина стала вищою лише на один метр, потрібні приблизно 500 років, у масштабах тисячоліть майбутні покоління альпіністів офіційно підкорюватимуть уже вищий Еверест, ніж той, на який зійшли люди у ХХ столітті. Однак незалежно від того, наскільки ще виросте “дах світу”, саме 29 травня 1953 року назавжди залишиться днем, коли людство вперше довело, що здатне ступити туди, де, здавалося, людині не місце.
