«За кожним зниклим – родина, яка чекає»: жителька Тальнівщини понад два роки шукає батька

Лілія Зозуля із села Заліське на Тальнівщині вже пережила загибель коханого чоловіка Віталія, який боронив Україну на Луганщині. Тепер вона понад два роки чекає на звістку про батька Олега Кочмара, який зник безвісти під час виконання бойового завдання на Донеччині. Вона виховує трьох синів, долучається до акцій на підтримку родин зниклих безвісти та допомагає українським військовим. Каже, що триматися їй допомагають діти, а надія на повернення батька не згасає.

«Мій коханий назавжди підкорив моє серце»

Віталій Зозуля народився 6 червня 1995 року в селі Заліське. Після закінчення коледжу проходив строкову службу у військах протиповітряної оборони Збройних сил України. Згодом працював трактористом-механіком в агрофірмі. Створив сім’ю, у подружжя було троє синів – Тимур, Ян і Гордій. Рідні та друзі знали Віталія як щиру, життєрадісну й турботливу людину. Він умів підтримати словом і ділом, любив спілкування та цінував родину. За словами дружини, сім’я була для нього на першому місці.

20 березня 2022 року Віталій добровільно долучився до війська. Служив головним сержантом у 1-й Президентській бригаді оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка «Буревій». Побратими називали його «Смайлом» – за позитив, яким він підтримував інших навіть у найскладніших обставинах. 21 травня 2023 року чоловік загинув під час виконання бойового завдання поблизу Білогорівки на Луганщині.

Минуло понад три роки від загибелі Віталія, але для його родини час не стер болю. Лілія зізнається: справлятися їй допомагають сини.

– Діти тримають, мотивують, вони мій стимул рухатися далі, – каже жінка.

Хлопчики часто згадують батька, повертаються до теплих моментів, які закарбувалися в дитячій пам’яті. Один із найулюбленіших спогадів – як вони разом із татом смажили сало. Лілія намагається виховувати дітей так, як навчав Віталій: цінувати те, що мають, не зважати на дрібниці та підтримувати одне одного. Водночас їй доводиться самостійно брати на себе відповідальність за всі рішення, зокрема ті, у яких раніше міг допомогти чоловік.

– Хлопцям потрібна чоловіча рука. Треба пояснювати їм, як поводитися, як захистити себе, – ділиться вона.

Попри власний біль, Лілія продовжує жити, працювати й дбати про синів. Та в її родині з’явилася ще одна причина для тривоги – зникнення безвісти батька.

«Найстрашніше – не знати, що сталося»

Батько Лілії, Олег Кочмар, усе життя прожив із родиною в селі. Понад 20 років працював електрозварювальником в агрофірмі, займався господарством, любив збиратися з рідними та друзями. За словами доньки, він був веселим, товариським і завжди вдало жартував.

У жовтні 2023 року Олег також добровільно мобілізувався до війська. За словами Лілії, він хотів захищати дітей та онуків, а також помститися за загиблого зятя. Спочатку чоловік навчався на сапера у Чернігові, згодом проходив навчання у Польщі, де його готували на помічника кулеметника. Після служби в підрозділах забезпечення його прикомандирували до 110-ї окремої механізованої бригади та відправили на бойові завдання.

Перед виходом на позицію Олег попередив рідних, що близько десяти днів не матиме зв’язку. Однак тривога в сім’ї з’явилася раніше. Лілія долучалася до волонтерських поїздок і мала можливість контактувати з військовими. На п’ятий день після того, як батько перестав виходити на зв’язок, вона звернулася до командира й дізналася, що Олег уже кілька днів вважається зниклим безвісти.

Офіційне сповіщення родина отримала пізніше. Згодом з’ясувалося, що батько зник не в тому населеному пункті, куди, за попередньою інформацією, мав вирушити. Рідні намагалися з’ясувати обставини, зверталися до тих, хто міг допомогти, проте чітких відповідей не отримали.

– Мені здається, це найстрашніше, що може бути, тому що я не могла повірити, що знову в нашій родині це станеться. Не може бути, що двічі одне й те ж, але виходить, що може, – розповідає Лілія.

Пошуки тривають від серпня 2024 року. На момент розмови минуло вже понад два роки, але нової інформації про долю Олега родина не має. Рідні намагаються дізнатися бодай щось через знайомих, військових і спільноти, які об’єднують родини зниклих безвісти. Під час обмінів полоненими вони стежать за списками, передають фотографії, сподіваються, що хтось упізнає Олега або зможе повідомити про нього бодай якусь звістку. Та поки що жоден обмін не приніс підтвердження, на яке так чекає родина.

Олегові онуки знають, що дідусь на війні й не може повернутися додому. Лілія не розповідає їм усіх подробиць, намагаючись уберегти від важких переживань. Діти чекають на нього, а жінка сподівається, що одного дня зможе обійняти батька.

– Він був найстаршим у родині, головою родини. Без нього стало зовсім інакше. Немає тієї опори, тієї підтримки, – каже вона.

Лілія зізнається, що найбільше їй бракує можливості почути батька й сказати йому, як сильно вона за ним сумує.

– Я дуже скучила. Мені дуже, дуже тебе не вистачає, – такими словами вона звернулася б до нього, якби зараз мала таку можливість.

Та, попри все, Лілія не обмежується власними пошуками. Вона долучається до акцій на підтримку родин зниклих безвісти, бере участь в автоколонах у Черкасах, їздила на заходи до Києва. Разом з іншими рідними військових нагадує суспільству, що за кожним статусом «зниклий безвісти» стоять люди, які щодня чекають на відповідь. Вона зізнається, що найбільше засмучує відсутність реакції від представників влади. За її словами, на акції приходять люди з різних міст, але рідні часто залишаються сам на сам зі своїм болем та очікуванням.

Попри втому, Лілія продовжує допомагати й військовим. Долучається до спільних зборів на автомобілі, дрони та інше необхідне обладнання. Іноді відкриває власні невеликі збори, а іноді підтримує масштабніші ініціативи інших волонтерів.

Нині вона живе у Шполі, де розвиває власну справ – магазин садової техніки та запчастин. Каже, що починати непросто, особливо в умовах війни, коли зростають ціни й витрати, проте поступово рухається вперед.

Лілія не приховує, що їй важко. Після загибелі чоловіка особливо гостро відчуває, наскільки важливою для неї є родина. Тепер вона живе в очікуванні звістки про батька й продовжує шукати будь-яку інформацію про нього. Її тримають сини, пам’ять про Віталія, любов до батька та надія, що він живий і родина ще дочекається його повернення.

Тая КАЯФЮК

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!