Вісті Черкащини Від Дашкевича до Набережного: історії черкасців, які століттями боролися за Україну
«Народ мій є, в його гарячих жилах козацька кров пульсує і гуде», – цитата Василя Симоненка. Поета, який творив українську культуру, попри утиски. Майже все своє життя митець прожив у Черкасах, де й похований. З моменту його смерті минуло багато років, а український народ продовжує виборювати право на життя.
Століттями покоління українців чинили опір російській агресії, яка підкрадалася у різних формах: чи‐то царська росія, чи Радянський Союз, чи сучасне її становище. Вони ставлять не меті не тільки окупувати наші землі, а й знищити нашу історію й культуру. Тому особливо важливо пам’ятати постаті, які доклали зусиль, аби Україна існувала.
Серед історичних персон – чимало уродженців Черкас або тих, хто пов’язав своє життя з обласним центром. Це і старости часів козацтва, і бійці Української народної республіки, і члени Організації українських націоналістів, культурні діячі і ті, хто віддав своє життя у новітній повномасштабній війні.
У матеріалі «18000» розповідає про історичні постаті, які століттями боролися за незалежність України та несли цей вогонь до сучасників.
Зазначимо, що осягнути всі постаті і розповісти про них складно, тому журналіст «18000» відібрав окремих персон, на честь яких названі вулиці або встановлені пам’ятки. Зокрема, йдеться й про тих, кого представили на виставці влітку цього року у Черкасах, яку презентували до Дня української державності.
Зміст:
- Пізнє середньовіччя та ранньомодерний час: від старост до гетьманів.
- Українська революція: черкащани, які боролися з більшовизмом.
- ОУН: збройний та ідеологічний опір черкаських націоналістів.
- Культурний опір: черкаські митці, які створювали українське.
- Російсько‐українська війна: черкасці, які удостоєні найвищого звання.
Пізнє середньовіччя та ранньомодерний час: від старост до гетьманів
Остафій Дашкевич
Вулиця Остафія Дашковича у Черкасах має протяжність близько 1,5 кілометра і перетинає бульвар Шевченка поблизу обласного драматичного театру імені Тараса Шевченка. Цією вулицею щодня ходять тисячі черкасців та гостей міста. На ній вирує життя. Але чи знали ви, чим саме був відомий Остафій Дашкевич і що він зробив для нашого міста?
Остафій Дашкевич жив у 1470–1536 роках. Народився в Овручі і був воєводою Великого князя Литовського Олександра Ягеллончика. Надалі вже сам Остафій став старостою Князівства Литовського. Був учасник московсько‐литовського регіонального конфлікту, а також дипломатом.
Остафій Дашкевич
Іншу частину свого життя воєначальник тісно пов’язав з Черкасами. Дашкевич отримав Канівське староство, а згодом, у 1514 році, його призначили черкаським старостою. За його ініціативи відремонтували замок в обласному центрі, а також побудували новий у Каневі. У 1532‐му Остафій Дашкевич постійно бився з навалами ворожих ординців та захищав Черкаси. У 1532 році він стримав тринадцятиденний наступ військ хана Саадат‐Гірея, який так і не зміг заволодіти обласним центром. Помер Остафій Дашкевич у 1535 році. Дітей не мав, тож спадкоємців не лишив.
Михайло Вишневецький
Через понад 20 років після смерті Остафія Дашкевича старостою Черкас став Михайло Олександрович Вишневецький. Він народився у 1529 році. Був військовим та державним діячем Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Він був перший зі свого роду, хто став черкаським і канівським старостою. Це сталося у 1 559 році, як винагорода за участь у Лівонській війні.
В історичних поемах Михайла Вишневецького називають оборонцем Черкас. Як стверджують деякі історики, він особисто вразив списом ватажка супротивників під час однієї з битв. Воєначальник постійно боронив місто від нападів татар. Під час одного з них ворогам вдалося захопити полонених та худобу. Михайло Вищневецький наздогнав супротивників біля Чигирина та повернув забране. Староста заснував Вишневеччину – маєтності, які були колонізовані та освоєні на лівобережжі Черкащини.
Михайло Вишневецький
Михайло Вишневецький був старостою Черкас до 1 580 року. Попри 21 рік правління, у місті нині немає ані пам’яток, ані вулиць, названих на честь Михайла. Натомість одна з адрес носить ім’я його двоюрідного брата – Байди Вишневецького, значний вплив якого на місто ставлять під сумнів деякі черкаські історики. Наприклад, Дмитро Куштан у своїй праці зазначав, що Байда Вишневецький безумовно бував у Черкасах і Каневі, проте ніколи не був очільником однойменних староств.
Богдан Хмельницький
Не згадати у цьому переліку особу, на честь якої названі Черкаський національний університет, сквер, площа, на якій встановлена його скульптура, та вулиці – було б, як мінімум, неправильно. Його вплив на історію України та Черкащину важко переоцінити.
Йдеться про Богдана Хмельницького. Народився він у Суботові, а жив і мав резиденцію у Чигирині. Однак, він тісно пов’язаний саме з Черкасами. І саме в цьому контексті слід розглянути життя великого гетьмана. Саме в обласному центрі був написаний відомий лист Богдана Хмельницького до московського царя у 1648 році. У ньому він розповідав про розгром коронної армії Речі Посполитої у битвах під Жовтими Водами та Корсунем та висловлює бажання бачити православного царя на польському престолі.
Богдан Хмельницький
Крім цього, у Черкасах створили окремий полк, який брав участь у більшості великих битв повстання Богдана Хмельницького, зокрема на Великому Замку у 1648, під Берестечком у 1651 та під Батогом у 1652.
Сам же Богдан Хмельницький часто відвідував Черкаси, писав тут і надсилав різні листи, а також керував військом. Тому його ім’я тісно пов’язане з обласним центром.
Українська революція: черкащани, які боролися з більшовизмом
Яків Водяний
Українська революція 1917–1921 років – це були часи тяжкої війни проти більшовицької навали. Не обходилось і без внутрішніх суперечок та зміни влади. У надскладних умовах українські борці за незалежність до останнього билися й намагалися побудувати власну державу.
Серед таких був Яків Водяний, який народився у Смілі, проте частину свого життя пов’язав саме з Черкасами. Перед початком знакових подій у 1917 році діяч встиг двічі втекти з російських тюрем та побувати в еміграції у Львові, Японії та навіть Австралії. У момент розгортання Української революції Яків Водяний повертається в Україну на рідну Черкащину.
Яків Водяний
Якова Водяного обрали Черкаським полковим отаманом. Під його проводом черкаські та смілянські козаки йшли у бій з росіянами. Одна з операцій була біля станції Бобринська, яка нині має назву імені Тараса Шевченка у Смілі. Тоді битва проти 8‐ї російської армії завершилася успішно.
У 1919 році Водяний приїжджає у Черкаси, де його обирають членом повітової земельної управи. Тут же його заарештовують, але отаман тікає від розстрілу. З 1921 керував одним зі збройних загонів у районі Холодного Яру.
У вересні 1939 Якова Водяного заарештовує НКВД і йому виносять вирок – розстріл. Уже в травні 1940 отамана стратили. Нині у Смілі є провулок, який носить ім’я Якова Водяного.
Юрій Тютюнник
У мікрорайоні Дахнівка одна з вулиць має ім’я військового діяча Юрія Тютюнника. Він народився у селищі Будище, що не так далеко. Відомий генерал‐хорунжий Української народної республіки.
На початку 1918 року почав формувати загони Вільного козацтва на Київщині. Також брав участь у битві на станції ім. Т. Шевченка у Смілі, де ледь не захопив у полон командувача російських військ. Крім цього, очолював Звенигородське повстання проти австро‐німецьких та гетьманських військ. Військового заарештували та відправили до Лук’янівської в’язниці Києві, де він влаштував повстання й опинився на волі.
Юрій Тютюнник
У жовтні 1920 року став генерал‐хорунжим УНР, а наступного – очолив Партизансько‐повстанський штаб та Українську повстанчу армію. Опісля окупації Радянським Союзом співпрацював із Всеукраїнським фотокіноуправлінням, викладав у школі червоних старшин. У 1929 році Юрія Тютюнника заарештували, а вже через рік – його розстріляли чекісти у Москві.
Степан Блажевський
З постаттю Юрія Тютюнника перетинається інший черкащанин – Степан Блажевський, який родом із села Ксаверове у Черкаському районі. Чоловік разом зі своїми братами навчався у Черкаському духовному училищі.
З приходом радянської влади на Черкащину у 1919 році Степан Блажевський з братами вступили до повстанських загонів Юрія Тютюнника. Після окупації вони подалися до Холодного Яру. У 1922 році брати співпрацювали з городищенським отаманом Антоном Грозним.
Степану Блажевському навіть вдалося легалізуватися. Він влаштувався службовцем телеграфу на станції імені Т. Шевченка у Смілі. На цьому боротьба братів не закінчилася. Після жовтня 1922 року Блажевські очолили рештки козацтва Антона Грозного, якого вбили росіяни в бою. До повстанців приєднувалися жителі Ксаверового, Орловця, Будо‐Орловецької, Хлистунівки, сіл Шполянщини.
У 1925 році у перестрілці під Сигнаївкою було вбито брата Степана — Михайла. Під час нападу на пошту в Городищі загинув і інший брат — Михайло. Двічі був поранений і сам Степан.
Блажевський продовжував боротьбу з радянськими військами до 1930. У лютому того року між Городищем і Млієвом отамана поранили. Через кілька днів каральна група, що йшла по сліду, оточила скирту, в якій ночував Степан. Під час бою черкащанин застрелив одного більшовика. Коли закінчилися набої, Блажевський останньою кулею вчинив самогубство.
ОУН: збройний та ідеологічний опір черкаських націоналістів
Макар Кушнір
Організація українських націоналістів – об’єднання, яке ставило на меті побудувати Українську соборну самостійну державу. Основними регіонами діяльності ОУН були Східна Галичина та Волинь, хоча вплив організації поширювався і далеко за межі цих частин України. Зокрема деякі її члени тісно пов’язані з Черкащиною та обласним центром.
Наприклад, один зі співзасновників ОУН – народився у Черкасах. Мова про Макара Кушніра. Його ім’я нині носить провулок в обласному центрі. То чим відзначився діяч?
Макар Кушнір навчався у Черкаській чоловічій гімназії. Був автором ідеї створення на території царської росії держави, поділеної за аналогією США на штати. Брав участь у першому конгресі ОУН у Відні в 1929 році. Пізніше його обрали головним суддею організаційного суду Організації та членом Проводу українських націоналістів, де відповідав за видання ОУН іноземними мовами.
Макар Кушнір
Діяльність Макара Кушніра в ОУН була доволі конфіденційною. Відомо, що він виконував спеціальні функції в Організації. Наприклад, у 1933 націоналіст з місією побував у низці держав Європи: Бельгії, Великій Британії, Німеччині, Фінляндії та Румунії, організовував пересилку патріотичної української літератури в тогочасну радянську Україну.
Після автомобільної катастрофи у Лондоні в 1934 повністю втратив зір. Останні 17 років життя прожив у Бельгії. Помер у 1951 році. Макар Кушнір похований далеко від Батьківщини та рідних Черкас – у містечку Помероль, Франція.
Ольга Чемерис
Ольга Чемерис на псевдо «Дніпрова» народилася в Дахнівці і за своє життя встигла попрацювати чорноробом та завідувачкою продуктового складу в німецькій військовій частині з будівництва оборонних укріплень.
За самовільний відхід від роботи Ольгу Чемерис двічі заарештовували німці та ув’язнювали. Жінка встигла побувати навіть у концтаборі. У 1943 році німецька військова частина, де працювала пані, передислокувалась у Івано‐Франківську область. Туди ж вирушила і Ольга Чемерис.
Там «Дніпрова» познайомилася з підпільниками ОУН та УПА. Так розпочався її шлях в Організації українських націоналістів. Військові розповіли їй про ідеологію, цілі та завдання об’єднання, давали вивчати підпільну літературу.
Ольга Чемерис
Уже на початку 1944 року Ольгу Чемерис офіційно залучили до діяльності ОУН. Вона кинула роботу у німців та перейшла у підпілля у галицький повітовий провід референтом пропаганди. Крім цього, служила розвідницею.
Була одружена з націоналістом Михайлом Нагнибідою, який загинув у бою з більшовиками. Ольга Чемерис пройшла місячні курси пропагандистів, а потім її направили до Карпатського крайового проводу ОУН на посаду друкарки.
Неодноразово була на допитах в емгебістів. Жінку намагалися вмовити на співпрацю з радянськими спецслужбами та відправили з цим завданням назад у підпілля ОУН. Втім Ольга Чемерис цього не виконала, адже була закохана у керівника Михайла Дяченка.
У 1950 черкащанку засудили до розстрілу з конфіскацією майна. Після страти репресивні заходи застосували щодо її родини. Наступного року радянські спецслужби знищили рукописи Ольги Чемерис про Голодомор та міркування щодо українського визвольного руху.
Віра Борушевська
Говорячи про членів ОУН, які пов’язані з Черкасами, неможливо не згадати про Віру Борушевську. Хоч жінка народилася на Львівщині, своє життя вона присвятила діяльності на Черкащині.
До Організації українських націоналістів Віра Борушевська приєдналася у 1943 році. Вона склала присягу та отримала псевдо «Трава». На той момент їй було лише 14 років. Уже у вересні 1948 року дівчину заарештували. Тоді вона вчителювала у рідному селі Княже. Вийти на волю Віра Борушевська змогла аж через вісім років – у 1956.
У таборах вона знайшла свого майбутнього чоловіка, який був засуджений за членство в Українській повстанській армії. Коли пара вийшла на волю, то одружилася, проте повернутися на батьківщину їм не дозволили. Тож подружжя деякий час жило в Рязані.
Уже потім Віра Борушевська переїхала у Черкаси, де працювала, виховувала дітей, займалася громадсько‐патріотичною роботою. Понад 25 років жінка очолювала обласне братство вояків ОУН‐УПА імені генерала Романа Шухевича.
Віра Борушевська
Уже за часи незалежної України отримала ордени княгині Ольги третього та другого ступенів. У травні 2021 року виконком Черкаської міської ради визнав Віру Борушевську «Борцем за незалежну Україну у ХХ столітті». За кілька днів після того жінка померла.
Читайте також. Тринадцять Героїв України з Черкащини: розповідаємо про тих, хто нас захищає.
Культурний опір: черкаські митці, які створювали українське
Василь Симоненко
Боротьба українців за незалежність була не лише зі зброєю в руках. За часів радянської влади велика кількість культурних діячів намагалися творити, всупереч системі. Вони писали, малювали, знімали кіно – створювали українське там, де воно було заборонене. Серед них – уродженці Черкащини або люди, які жили тут і творили.
Одним з таких був український поет Василь Симоненко. Народився він у Біївцях на Полтавщині, навчався на факультеті журналістики у Київському університеті. Після закінчення освітнього закладу молодий поет приїхав у Черкаси. Тут він будував свою журналістську кар’єру, жив і творив. Симоненко працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини». Пізніше був кореспондентом «Робітничої газети» в регіоні.
Василь Симоненко
Саме у Черкасах Василь Симоненко зустрів свою майбутню дружину – Людмилу Півторадню або ж просто Люсю. Поет брав участь у Клубі творчої молоді, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Василь Симоненко, Лесь Танюк та Алла Горська були першими, хто розповів про масові захоронення жертв радянських репресій у Биківні на Київщині.
Уже незабаром після цього викриття, у 1962 році, Василя Симоненка жорстоко побили працівники міліції у Смілі. З весни наступного року хвороба поета різко загострювалася. Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Помер Василь Симоненко у 1963 році у віці 28 років. Рідні та близькі поета пов’язують його смерть із роботою російських спецслужб та побиттям.
Похований Василь Симоненко у місті, в якому минуло його життя – у Черкасах. Тут же вулиця, названа на його честь та меморіальна дошка на будинку, де він проживав. За Палацом одружень є сквер імені Симоненка, де встановлений йому пам’ятник. Крім того, місцева школа також носить його ім’я.
Також збереглася будівля колишньої редакції «Черкаської правди», де працював Василь Симоненко. Нині там продовжують писати журналісти «Черкаського краю». А твори поета переповідають з покоління в покоління та вивчають у школах.
Юрій Іллєнко
Майже два кілометри – така протяжність вулиці, яка колись була названа на честь російського письменника Максима Горького. У межах декомунізації та дерусифікації її перейменували на ім’я кінорежисера Юрія Іллєнка.
Видатний сценарист народився у Черкасах у 1936 році. Але вже через 10 років родина опинилася в Москві, де жила в бараці на території заводу. Тоді ж мати хлопця захворіла на туберкульоз. Утім Юрій зумів вступити у престижний на той час Всесоюзний державний інститут кінематографії.
Юрій Іллєнко
У 1960 році хлопець зняв дипломну роботу «Прощавайте, голуби» і отримав за роботу нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно — за найкращу операторську роботу. Потім отримав запрошення зняти легендарний український фільм «Тіні забутих предків» режисера Сергія Параджанова.
Венеційський кінофестиваль особисто запросив його «Вечір на Івана Купала» й нібито гарантував головний приз, однак керівництво радянського Держкіно заявило, що такого фільму не існує.
У 1971 році «Білого птаха з чорною ознакою» намагалися засудити за «націоналістичний ухил», хоча фільм отримав Гран‐прі Московського міжнародного кінофестивалю. Після цього стрічку фактично заборонили в Україні. Сам Іллєнко на два роки виїхав до Югославії, де зняв «Жівіо заінат», який також отримав фестивальні нагороди, але не був допущений до українського прокату.
Водночас режисер відмовлявся від можливості виїхати до Голлівуду, побоюючись репресій проти своїх братів‐кінематографістів. Наступний його фільм «Мріяти і жити» зупиняли у виробництві 42 рази. Загалом радянська система блокувала десятки його проєктів — зокрема фільми про Київську Русь, Івана Мазепу, Тараса Шевченка та Лесю Українку. Із 42 написаних Іллєнком сценаріїв екранізували лише сім.
За часів незалежності Юрій Іллєнко створив кіностудію «Фест‐Земля», де зняв перший в Україні фільм не за державні кошти. Також працював над «Молитвою за гетьмана Мазепу» — стрічкою, яку заборонили в росії, а в Україні зняли з прокату, заборонили показувати на телебаченні та не випустили на відео. Після цього Іллєнко залишив кіно. Помер у 2010 році у віці 74 років. Похований у Прохорівці.
Михайло Сирота
Не можна не згадати у цій історії людину, яку називають батьком української конституції. Йдеться про уродженця Черкас Михайла Сироту. Він був не тільки політиком, а й науковцем. Працював у Черкаському інженерно‐технологічному інституті.
У велику політику прийшов у 1994 році, коли його було обрано народним депутатом України. Найяскравіший період його політичної кар’єри припадає на 1994–1998 роки, коли була прийнята Конституція.
Михайло Сирота
У конституційному процесі Михайло Сирота відігравав одну з ключових ролей, оскільки був головою спеціальної тимчасової комісії з доопрацювання і прийняття основного закону. Його команда працювала протягом трьох місяців з 9‐ї години ранку до 10‐ї вечора.
Батько української конституції пішов з життя передчасно. Він загинув у ДТП 25 серпня 2008 року, коли їхав з Черкас до Києва. Зараз один з провулків обласного центру Черкащини носить ім’я Михайла Сироти.
Російсько‐українська війна: черкасці, які удостоєні найвищого звання
У кожній описаній вище історії є дещо спільне – всі ці постаті чинили опір росіянам у різні епохи. Хтось бився з ворогом зі зброєю в руках, а хтось намагався зберегти українську культуру у часи, коли її знищували. Навіть з приходом незалежності ця битва не зупиняється. Росіяни прийшли на нашу землю з новою війною, яка розпочалася у 2014 й переросла в повномасштабну у 2022.
Згадаймо про черкасців, які загинули на війні та були удостоєні звання Героя України посмертно.
Ігор Момот
Ігор Момот народився в Тирасполі, проте значну частину військової служби присвятив Черкасам. Сім років захисник керував Головним центром підготовки особового складу Держприкордонслужби в Оршанці.
З початком війни на сході Ігор Момот сформував та очолив мотоманеврову групу, яка охороняла кордон на найбільш вразливих ділянках. Неодноразово вступав у бій з ворогом. Ігор Момот загинув 11 липня 2014 року внаслідок ракетної атаки біля Зеленопілля.
Ігор Момот
У Черкасах вулиця та школа №26 носять ім’я Ігоря Момота, а на площі Слави йому встановили пам’ятник.
Назар Набережний
Назар Набережний народився у Черкасах. Був пластуном, співорганізатором табору «Козацький фарватер», офіцером і командиром штурмової роти. Загинув під час оборони Авдіївки. У критичний момент наказав побратимам відступати та до останнього залишався на позиціях, стримуючи ворога. Не стало військового 29 січня 2024 року.
Назар Набережний
У Черкасах просили перейменувати вулицю Героїв Дніпра на честь Назара Набережного. Це питання на розгляді у топонімічної комісії. Крім цього, про Героя України створили фільм.
Олексій Симоненко
Олексій Симоненко родом з Черкас. У 2014 році підписав контракт і став до лав Національної гвардії України. Під час повномасштабної війни продовжував службу зі зброєю в руках.
Олексій Симоненко – Герой України
У листопаді 2023 року, у 37‐ий день свого народження, у Серебрянському лісі на Луганщині під час ворожого обстрілу Олексій Симоненко прикрив собою побратимів і ціною власного життя врятував їх.
Андрій Пальоний
Андрій Пальоний народився і виріс у Черкасах. Навчався у місцевій школі №12, а потім здобув фах машиніста дорожньо‐будівельних машин у професійному автодорожньому ліцеї.
Андрій Пальоний
Служив у розвідувальному взводі. Андрій Пальоний загинув під час виконання бойового завдання в Донецькій області. Йому було 22 роки.
Богдан Усенко
Богдан Усенко також родом із Черкас. Навесні 2012 року його призвали на строкову службу до військової частини, а вже за рік хлопець підписав контракт. У 2014 – 2016 роках воював на сході.
У грудні 2021 року Богдан Усенко заступив на позиції в районі Мангуша поблизу Маріуполя. Він був серед перших, хто зустрів ворога у день початку повномасштабного вторгнення. Боронив місто.
Богдан Усенко
Богдан Усенко потрапив до російського полону 12 квітня 2022‐го під час прориву морпіхів із заводу Ілліча в Маріуполі. Тоді він прикривав відхід.
У вересні 2025 року дружині Богдана Усенка повідомили, що її чоловік загинув у квітні 2025. У серпні, у межах репарацій, до України передали останки захисника. Йому присвоїли звання Героя України посмертно.
Денис Непогодьєв
18000.com.ua
Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів
Читайте нас також в Telegram!
