Чим жив письменник, якого хоронили двічі. До сторіччя калинопільського поета Якова Івашкевича

12 вересня виповнилось сторіччя від Дня народження мого батька, поета, оспівувача Калинопільщини, Якова Івановича Івашкевича.

Він належав до тієї плеяди українських культурних діячів, що жили не для себе. В сім’ї, побуті вони часто бували безпорадними. Зате палко любили Україну, оспівували її історію, рідний край та самовіддано працювали в обраній галузі. Поет, публіцист, педагог із понад 45-річним стажем.

У літературній царині професор Київського національного університету Михайло Наєнко відносить Якова Івашкевича до руху шістдесятників. І очевидно правий. Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл були для нього безумовними авторитетами. З Василем Симоненком він навіть мав честь бути знайомим, спілкувався на творчі теми особисто.

Народився 12 вересня 1926-го року в селі Пальчику, що належить нині до Калинопільської громади. Як зазначають на одному з інтернет-ресурсів, Яків Іванович походив із бідної селянської родини. Я б додала: не так бідної, як пограбованої.

Прадід Павло й прабабка Марія Калиновські (по лінії його матері) мешкали в Лисичій Балці. Подружжя народило, виховало й поставило на ноги 9 дітей: Федору, Григорія, Олександру, Алєню, Келю, Антона, Янка, Михайла, Степана. Усі вони були письменні. Прадід був дяком у місцевому храмі, мав 40 десятин (приблизно 43, 7 га) землі, яку, звісно, відібрали під час колективізації.

Свою доньку Федору він віддав заміж у Пальчик за набагато старшого від неї Івана Івашкевича.

Бабуся Федора згадувала, що в молоді роки, до заміжжя, носила довгі спідниці, мала віяло, капелюшки, коралі й золото. Останні її скарби («золоті кульчики») зникли під час тієї ж колективізації вже в Пальчику. Їх сховали під відро з водою, коли в хату прийшли активісти з обшуком. «Перекидали все. Забирали, що їм сподобалося або мало хоч якусь цінність. Найсумніше, що поміж цих мародерів була одна з наших сусідок, яка згодом каялася, просила вибачення, але вже ніхто їй не вірив. В одній із кімнат стояла домовина, річ, яку в ті часи робили про всяк випадок наперед, особливо, якщо в родині були старші люди. Один комсомолець ліг у неї, склав руки, як складають покійникам, інші – сміялись та тішились», – розповідала якось батькова рідна сестра Віра.

Доля в бабусі Федори виявилась нелегкою. «Панство» в Пальчику швидко закінчилось. Погнали в колгосп. Добре, що молода сім’я мала власну хату з городом до берега. Господарство, яке було, колективізували.

В шлюбі Федора народила трьох дітей: Віру, Якова та Івана. При останніх пологах занедужала, згодом її ще й спаралізувало, тож до кінця життя доглядала донька. Син Іванко народився кволим, помер маленьким.

Хата мазанка, в якій народився та зростав майбутній поет Яків Івашкевич, хоч і в занедбаному стані, стоїть у Пальчику й досі. Саме про неї він писав:

Хата, рідна батьківська хата,

Вітром підбита колиско моя,

Сонце найперше і мрія крилата,

Перший калиновий спів солов’я.

Завжди білієш мені ти під гаєм.

Тікич і верби шумлять мені в сні.

Більшого щастя на світі немає –

Бачити світло в твоєму вікні.

Дід Іван, спостерігаючи за замріяним, непридатним до важкої чоловічої роботи сином, періодично казав: «З нього вийде або новий Шевченко, або велике ледащо». Неписьменний селянин не зовсім розумів потягу сина до науки та всіляких премудростей, зокрема віршування, яким той захоплювався змалку.

Німецьку окупацію родина зустріла в рідному Пальчику. Юний Яків щойно закінчив 8-ий клас. Його старша сестра Віра перетворилась у красиву юнку. Щоб спасти дітей від вивезення у Німеччину, батьки їх переховували і на горищах, і в силосних ямах, і в підземеллі, що було біля Тікича. Однак не завжди це їм вдавалось. Одного разу окупанти сильно побили Федору з Вірою. Дід Іван взагалі потрапив у гестапо. Переживши службу в Першу світову, угорський полон, німецьких побоїв не витерпів, згодом помер. Іншим разом тітка Віра порізала собі вени на руках, щоб не відправили в Німеччину. Тож коли війська 2-го Українського фронту в березні 1944-го року звільнили Катеринопільщину (нині Калинопільщина), 17-річний Яків вже в квітні став на захист Батьківщини з палким бажанням помститися за сім’ю. «Вирішив іти на фронт, – напише згодом. – Було в мене тоді одне бажання – скоріше відплатити окупантам за те, що вони знищили в Звенигородській гестапівській тюрмі мого старого батька та покалічили матір, що рятували мене від наборів у каторжну Німеччину».

Ветеран Другої світової. Воював на 1-му Українському фронті. Під час боїв форсував з побратимами Віслу та Одер. «Мене тоді врятувало лише те, що я виріс у Пальчику на Гнилому Тікичі. В дитинстві купався, плавав усе літо. Але дуже багато наших воїнів тоді потонули. Насамперед ті, хто плавав погано або зовсім не вмів», – розповідав.

У 1945 році, незадовго до закінчення війни, він був тяжко поранений в місті Бреслау (Вроцлав, Польща). Лікування проходив під Києвом у Ворзелі. Була загроза ампутації руки. Але одна лікарка, з огляду на його молодість, наполягла, щоб провели операцію. За це він був вдячний їй до кінця життя.

Поки проходив лікування – вдома його фактично відспівали. Адже з фронту прийшла похоронка. Бабуся Федора пережила невимовний шок двічі: коли оплакувала сина і коли той повернувся.

За бойові звитяги був нагороджений орденом Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни I і II ступенів, багатьма медалями. Після поранення став інвалідом війни – спершу ІІІ групи, потім ІІ й І, оскільки з віком здоров’я погіршувалось. Уже вільна Україна нагородила його орденом «За мужність» (1999).

Поетична натура спонукала батька обрати фах філолога. Після війни він закінчив Черкаський педінститут. Здійснив спробу вступити до аспірантури. Вступні іспити в нього приймав сам Максим Рильський. Склав на відмінно, як і його суперник, що теж обрав філологію. Приймальна комісія віддала перевагу супернику. Батькові запропонували іншу спеціалізацію – фольклор, але він, з опалу, відмовився. Понад 45 років викладав українську мову та літературу, найбільше часу вчителював у Пальчиківській школі. Відмінник народної освіти України.

Свою кохану дружину Ніну Григорівну (як він на людях завжди її називав, використовуючи не лише ім’я, а й по батькові) зустрів уже в зрілому віці. Познайомились на вчительських курсах. Відтоді і до смерті матері в 1999 році вони були нерозлучними. Його сім’я в момент виросла, бо з мамою переїхала в Пальчик також бабуся Зіна (теща) та донька мами від першого шлюбу – Галинка, яких батько відразу ж полюбив усім серцем. Мама теж була україністкою, закінчила філологічний факультет інституту Драгоманова в Києві, за вроду та дикцію її кликали на телебачення, називали сучасною Марусею Чурай. Але вона обрала батька й Пальчик.

А він писав:

Люблю тебе навік одну, кохана,

В годину смутку, в радіснім танку.

Люблю таку, що вимріяв іздавна

Й зустрівся на життєвому містку.

Потім з’явилася я. І з перших днів пірнула в безкрає море татової любові:

Любов моя, доню!

Тебе приніс квітень,

На крилах лелеки приніс,

Тому ти і досі залюблена в квіти,

У луки, у поле, у поле, у ліс…

Ці слова, як і його безмежна любов, досі бринять у моєму серці.

Ще однією непорушною любов’ю батька був Пальчик. І коли через життєві обставини нам довелось переїхати у Катеринопіль (сучасний Калинопіль), він довго бідкався, як житиме без Пальчика, тамтешньої частини Гнилого Тікича, Хуторів (куток Пальчика, де стоїть хата) та пальчиківських людей. Заспокоїло батька частково лиш те, що в перший же день він зустрів чимало своїх друзів із Пальчика у Катеринополі. З часом, звісно, він полюбив і Катеринопіль, став його почесним громадянином.

Перші його друковані вірші з’явились у піонерській пресі, потім у фронтовій газеті «За честь Батьківщини». Далі була місцева й обласна періодика, столичні журнали. Власну збірку поезій він довгий час не міг опублікувати. Не вмів пробиватися, як-то кажуть. Власне, з цієї причини він і не став членом Спілки письменників України. Перша збірка «Вічносте моя» з’явилась тільки у 1998-му році за сприяння народного депутата України Вадима Петровича Гетьмана, світлій пам’яті якого вона й присвячена. Далі були «Іскрою викрешусь» (Черкаси, 2002), «На перехресті доріг» (Черкаси, 2006), «На крилах мужності й любові» (Черкаси, 2006). До них частково ввійшли і спогади, роздуми та статті про відомих земляків академіка Сергія Єфремова та поета Павла Филиповича.

За час поетичної діяльності батько написав чимало поезій, є серед них, звісно, й заангажовані епохою та подіями, поміж яких жив. Але одне можу сказати, головними його темами були: Україна, Пальчик, Голодомор, репресії, родина, село, війна, земляки, побратими та ідеали – труд, честь, патріотизм, совість. В останні роки життя йому здавалось, що головні випробування нашої країни вже позаду. Україну він бачив величною й самодостатньою:

Ніким не скорена, могутня,

Бо невмируща кров твоя.

Гряде твоє нове майбутнє,

Вкраїно, вічносте моя! – писав.

Попри поважний вік (батько помер 4 червня 2014 року), він мислив так, як мислимо ми зараз: понад усе цінував Україну та всіх борців за її свободу, благополуччя й незалежність. За великий внесок в українське національне відродження у 2005 році він був нагороджений премією імені Олекси Гірника. Так хочеться, щоб мрії поета, його молитви нарешті дійшли до Бога і Україна вчергове воскресла й розквітла, всупереч всім ворогам!

Дякую всім причетним, хто долучився до вшанування пам’яті мого батька напередодні його Дня народження в Калинопільській бібліотеці!

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!