Вісті Черкащини 
«Полька-коханочка» проти забуття: як на Черкащині викрешують іскри з автентичних танців
Доки теоретики обговорюють стратегії збереження спадщини, художня керівниця із Зеленькова Ганна Караульна разом з іншими танцюристами-колегами виходить у коло й показує, як дихає справжня тальнівська полька. У стінах Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького академічна тиша поступилася місцем азарту: понад 60 фольклористів з усієї області вчилися «на ніжки» приймати те, що не зафіксуєш жодними нотами. Чому «Полька-коханочка» є вираженням характеру цілого регіону та як вдається вберегти живий ритм предків — про це ми розмовляли з пані Ганною вже після її повернення з обласного семінару.
Три частини любові
Наша співрозмовниця керує закладом культури в Зеленькові й береже пам’ять, яку не роз’їла іржа часу. Каже: їхня поїздка до Черкас наробила галасу. Поки інші везли під одну гармошку знайомі всім «Гречаники» чи «Краков’як», тальнівці виставили «важку артилерію» – автентичний супровід із барабаном. Володимир Караульний вправно перебирав кнопки гармонії, а Сергій Максименко вистукував такт на барабані так, що заінтригував усіх присутніх. Колеги-музиканти ще довго підходили до них, приглядалися й пробували власноруч відтворити той особливий зеленьківський ритм.
Козирем зеленьківців стала «Полька-коханочка». Пані Ганна розкладає цей танець, як механізм людської душі, на три чіткі частини. Спершу – запрошення: хлопець обирає пару, приглядається. Далі – кружляння, коли вир емоцій підхоплює обох. І на десерт – найтонша частина, яку Ганна Костянтинівна називає залицянням. «Тут усе криється в деталях, – пояснює вона. – В одному варіанті дівчина граціозно обертається перед козаком, а в другому – він цупко тримає її за руку, не відпускає, щоб не перехопив інший партнер».
У самому селі цей танець здавна називають «зачепихою». Мелодія до нього унікальна, місцева, таку більше ніде не грають. Рухи пані Ганна перейняла від справжніх носіїв – учасниць колишнього колективу «Берегиня» Онисії Савчук та Галини Байди. Вони свого часу передали їй цей шифр народної хореографії. Сьогодні Галина Федорівна вже відійшла у засвіти, а Онисія Григорівна через втрату зору потребує постійного догляду, але їхня «коханочка» живе. Адже в Зеленькові знають: народний танець – спосіб не відпустити руку своєї культури, навіть коли світ навколо кружляє надто швидко.
Загадка «кубіти»: як жительки Зеленькова задавали моду
Окремий ажіотаж на семінарі викликав зовнішній вигляд наших землячок. Коли вони з’явилися перед колегами, ті почали підходити, аби поторкати тканину вбрання. Дівчат засипали питаннями: «Де ви це взяли? Невже купили?»
Насправді ці костюми – результат справжньої експедиції. Ганна Караульна разом із колективом обійшла село, щоб відшукати вцілілі скарби. Вдалося знайти унікальні сорочки 30–40-х років минулого століття. Деяким майже століття, але вони ідеально збереглися, зберігши місцевий, суто зеленьківський орнамент вишивки.
Проте відкриттям стали спідниці, які в селі здавна називали дивним словом «кубіта». «Раніше я гадала, що це якесь прізвисько, – розповідає художня керівниця. – А виявилося, що «кубіта» – то статус. Спідниця з домотканого полотна в кольорову клітинку, пошита великими широкими складками.
Колись таке вбрання дозволяли собі лише найзаможніші жінки. Нитки фарбували натуральними барвниками, власноруч ткали полотно, а потім ретельно закладали кожну складку. Колектив відшукав у людей запаси такої автентичної тканини й пошив із неї спідниці за старовинним кроєм. На семінарі в Черкасах зеленьківці не лише танцювали, а й несли на собі живу історію села, вбрану в домоткане полотно. Коли Ганна Караульна з гордістю пояснювала цікавим: «Це у нас кубіти такі», – ставало зрозуміло: справжня мода не старіє, а чекає свого часу в бабусиних скринях.
Кому аплодували Черкаси
У Зеленькові фольклор не ділять на жанри: танцюють усі: і співаки, і музиканти. На семінар до Черкас, що припав на гарячу пору перед Великоднем, відрядили молодший склад, адже старші жінки вже готувалися до свята. Проте знання традиції від віку не залежить: ці рухи тут знають і люблять усі.
Того дня автентичний ритм Зеленькова тримали чотири пари: Ігор Зеленський та Віта Гладунець, Настя Пельменьова та Ганна Караульна, Олександра та Ольга Гладунці, Оксана Удачна та Люба Горбаченко. Саме вони під супровід Володимира Караульного та Сергія Максименка змусили глядачів з усієї області зірватися на аплодисменти. «Дивилися потім на себе на фотографіях – гарні! – усміхається пані Ганна. – Та найбільша радість від того, як відгукнулося село».
Жінка щиро дякує односельцям, які без вагань відкрили скрині. Хтось приніс сорочку, хтось віддав давню тканину на спідниці, аби тільки підтримати своїх: «Покажіть людям, що в Зеленькові є краса». Так і сталося.
Поїздка на обласний семінар стала доказом: доки громада береже родинні реліквії, а молодь вивчає складні коліна «зачепихи», спадщина не перетвориться на сухий рядок у звіті. Вона житиме в ударах барабана й мідному передзвонові тарілок на ньому, у грайливих поглядах під час залицяння і в складках домотканих «кубіт», що гордо майоріли в черкаській залі.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
