Вісті Черкащини Чверть віку з Богом у серці: як отець Андрій став духовним щитом Тальнівщини
Навколо гуркоче війна, а він щодня затишує зболені людські душі й тримає свій духовний фронт. У ці дні благочинний Тальнівської громади, митрофорний протоієрей Андрій Гаргат відзначає особливу дату – 24 роки біля вівтаря. Про те, як майже чверть століття нести хрест священства, знаходити слова розради для парафіян у найважчі хвилини й де брати силу для молитви, коли крається серце, настоятель Петропавлівського храму ПЦУ щиро розповів нашому виданню.
«Юність бачить усе крізь рожеві окуляри. А потім ти береш на плечі чужий біль»
– Андрію Висильовичу, 24 роки тому, коли Ви вперше одягли священичі ризи, руки, мабуть, тремтіли? Що з того юнацького трепету залишилося сьогодні, а що вивітрили час і досвід?
– Пам’ятаю той день до найменших дрібниць. Якщо відверто, то відчував страх. Не перед ритуалом, а тією метафізичною вагою, яку я брав на плечі перед Богом і людьми. У юності ми всі ідеалісти. Нам здається, що світ чекає на наше світло, і ми дивимося на нього крізь рожеві окуляри підліткового романтизму. Це гарна ілюзія, але вона рання і крихка.
За ці чверть віку я зрозумів просту, але жорстку істину: служіння не робота з дев’ятої до шостої, де можна зачинити кабінет, вимкнути телефон і повернутися у свій затишний «приватний простір». Справжнє покликання взагалі не має кордонів. З роками час вивітрив наївність, але натомість приніс дещо глибше – здатність розділяти чуже буття.
Коли знімаєш рожеві окуляри, то починаєш бачити світ не в кольорових барвах, а в його справжній, часом зраненій суті. І ти добровільно береш на плечі чужий біль.
Я зрозумів, що настоятель не адміністратор, не топменеджер парафії і не релігійний чиновник, який ховається від життя за параграфами статуту. Це батько. А бути ним – означає свідомо відмовитися від емоційного захисту, стати вразливим і мати мужність плакати та молитися разом із кожною зболеною душею, яка стукає у твої двері.
– Ви є благочинним Тальнівської громади й настоятелем Петропавлівського храму. Це великий обсяг адміністративної та духовної праці. Де черпаєте сили, щоб підтримувати таку кількість людей?
– Джерело сили завжди одне – Господь і Його Свята Євхаристія. Це мить, коли лінійний, виснажливий час нашого буття зупиняється, і ти торкаєшся Вічності. Коли від людської утоми буквально опускаються руки, я стаю до престолу. У молитві відбувається дивовижна метаморфоза: віддаю свою слабкість, а натомість отримую невимовне піднесення, яке неможливо пояснити жодною психологією. Це вертикаль, що тримає людину, коли рушиться горизонталь.
Але є й друге джерело, горизонтальне – наші парафіяни, сама ідея соборності. Філософи часто кажуть, що людина пізнає себе лише через іншу людину. Коли я дивлюся в їхні щирі очі, бачу живу, цілісну спільноту. Справжня віра випробовується мороком. Те, як більшість людей згуртувалися зараз, – то вихід за межі звичайної взаємодопомоги; то чистий вияв вищої духовної солідарності.
Коли бачу таку колосальну внутрішню силу в інших, моя власна втома капітулює. Віра парафіян стає моїм обов’язком. Дивлячись на них, я розумію, що не маю жодного морального права на слабкість.
Про виклики сьогодення та силу віри
– Зараз Україна переживає випробування війною. Як змінилася роль священника та Церкви в тилу?
– Церква сьогодні об’єднала в собі духовну фортецю, волонтерський хаб і шпиталь для зранених душ. Наше першочергове завдання залишається незмінним, але набуло нової гостроти: молитися за воїнів, дієво допомагати армії та розділяти долю бездольних, які втратили домівку чи найрідніших. Ми покликані бути співприсутніми з людьми в їхньому горі.
Війна змусила нас переосмислити саму природу речей. Сьогодні слово «любов» позбулося абстрактності й набуло гранично практичного, матеріального значення. Це коробка з гуманітарною допомогою, теплий одяг для фронту, щирі сльози співчуття разом із матір’ю, яка чекає сина з передової.
Філософія нашого теперішнього буття полягає в тому, що віра без діла є мертвою, а дух виявляє себе через конкретну турботу про ближнього. Любов стала дієсловом. Ми більше не говоримо про порятунок душі у відриві від земних страждань. Священник у тилу тримає внутрішній фронт, перетворюючи людський біль на тиху мужність, а відчай – на незломну надію.
– Що б Ви в ці дні побажали своїм парафіянам і всім жителям Тальнівщини?
– Насамперед – миру. Нашого українського, справедливого, переможного миру. Бажаю кожній родині міцного здоров’я, Божого захисту й тієї невичерпної віри, що здатна рухати гори.
Ніколи не впадайте у розпач. З погляду вічності, то капітуляція перед тимчасовими обставинами. Ми ж маємо пам’ятати: з нами Бог, а сяйво за своєю природою завжди сильніше за будь-який морок. Він може здаватися всеохопним, але достатньо однієї свічки, щоб відступив геть. Бути християнином сьогодні – означає бути такою свічкою.
Я щиро дякую усім за молитви, постійну підтримку й унікальний досвід єдності. Ми зуміли перерости межі звичайного сусідства, тому стали однією великою духовною родиною. Нехай це відчуття спільного плеча і Божої присутності береже вас кожного дня.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
