Вісті Черкащини «Маємо вистояти, бо ми – Україна»: історія Героя зі Звенигородщини, який вмів тримати удар й діяти по-справедливості
Мельниченко Андрій Ігорович народився 25 травня 1998 року в місті Звенигородка на Черкащині.
«З ранніх років у ньому жила якась особлива рішучість, – розповідає мати Олена Федорівна Мельниченко. – Він не просто грався – він будував, створював, досліджував. Старі запальнички, листівки, фігурки й поштові марки – усе це зберігав, мов скарби».
У 2004 році Андрій пішов до першого класу Звенигородського ліцею №2, проте через декілька місяців продовжив навчання у Звенигородській загальноосвітній школі-інтернаті І–ІІ ступенів – спортивному ліцеї. У школі Андрій не був відмінником, але дивував учителів своєю кмітливістю й нестандартним мисленням. Він не зубрив – він питав, досліджував, обмірковував. Найбільше його цікавили образотворче мистецтво, фізична культура та трудове навчання. Андрій гарно малював, любив працювати руками та завжди прагнув опановувати нові навички. У вільний час рибалив з друзями, проводив час біля річки. Захоплювався автомобілями, музикою та боксом, який навчав його тримати удар та реально оцінювати ворога.
«Найбільше в ньому вражала внутрішня чесність, почуття справедливості, – зазначає мати, – Андрій не міг пройти повз, якщо когось ображали. Його доброта не була гучною – вона жила в погляді, у мовчазному жесті підтримки, у тому, як він тихо подавав руку тому, хто впав».
Після закінчення 9 класів у 2013 році вступив до Державного Лисянського професійного аграрного ліцею, де здобув професію тракториста-машиніста та слюсаря з ремонту машин. У 2016 році успішно завершив навчання та розпочав працювати.
У 2017 році Андрій добровільно підписав контракт із ЗСУ. 29 грудня 2017 року він склав Військову присягу на вірність українському народові. У період з 2018 по 2019 роки брав безпосередню участь у бойових діях на території Донецької та Луганської областей у складі 56-ї окремої мотопіхотної бригади на посаді старшого механіка-водія. За сумлінну службу був нагороджений подяками та грамотами.
Після завершення контракту 24 листопада 2020 року його звільнили у запас.
У житті Андрій був простим, працьовитим, добрим і співчутливим хлопцем. Завжди приходив на допомогу тим, хто її потребував, умів підтримати словом і ділом. Був веселим, щирим, мав багато планів і мрій на майбутнє.
Для Мами Андрій завжди був опорою. Він постійно хвилювався про її здоров’я, телефонував, питав, як вона себе почуває, завжди намагався допомогти. Навіть перебуваючи на фронті, знаходив час підтримати Матусю добрим словом. «Він завжди казав: «Мамо, бережіть себе». А сам беріг усіх нас», – розповідає сестра Ольга. І мати, Олена Федорівна дуже пишається сином, він досі живе у її серці: у спогадах, світлинах та молитвах.
У 2021 році виїхав за кордон, де працював спочатку в Польщі, а потім в Естонії. Саме там будував плани на майбутнє, мріяв про створення сім’ї та мирне життя. Проте повномасштабне вторгнення російської федерації змінило все. Андрій відклав особисті плани до Перемоги України, адже понад усе любив свою Батьківщину.
Не вагаючись, 25 лютого 2023 року він знову став до лав захисників України. Пройшов військову підготовку за кордоном та продовжив службу у складі 503-го окремого батальйону морської піхоти 38-ї окремої бригади морської піхоти на посаді старшого водія роти вогневої підтримки. Разом із побратимами він брав участь у звільненні населеного пункту Урожайне.
«Він звільняв Урожайне, проривався крізь пекло артилерії, вивозив поранених і загиблих з підрозділу в Херсонській області, – згадує сестра. – Під обстрілами, з пораненням, але завжди за кермом. Вже тоді побратими казали: в Андрієвих руках машина ніби оживає, відчуває шлях. І навіть коли на душі було важко, Андрій не втрачав гідності, казав: «Маємо вистояти, бо ми – Україна».
Згодом захисник був направлений на Херсонський напрямок, де допомагав бойовим медикам евакуйовувати поранених воїнів та вивозити полеглих побратимів. Під час виконання бойових завдань неодноразово зазнавав поранень, але, незважаючи на це, продовжував виконувати свій обов’язок. Декілька місяців працював водієм медичної евакуації на передовій, ризикуючи власним життям заради порятунку інших.
За проявлену мужність, професіоналізм та бойовий досвід Андрія разом із побратимами направили на один із найважчих напрямків війни – до населеного пункту Кринки на лівому березі Херсонщини для утримання та зміцнення плацдарму.
24 грудня 2023 року близько 20:00 Андрій зателефонував усім своїм рідним. У той вечір він ніби прощався. Говорив, що не повернеться з того пекла. Його слова: «Звідти живими не повертаються» – назавжди закарбувалися в пам’яті. Після цього він продовжив виконання бойового завдання. Зв’язок із ним був втрачений. 31 грудня 2023 року родина отримала сповіщення про те, що військовослужбовець зник безвісти. Довгі дні пошуків і болісного очікування не принесли дива. 10 січня 2024 року стало відомо, що 29 грудня 2023 року Мельниченко Андрій Ігорович героїчно загинув у районі населеного пункту Кринки на лівому березі Херсонщини, виконуючи бойове завдання із захисту незалежності та територіальної цілісності України. Особливо символічно і водночас боляче, що саме 29 грудня 2017 року Андрій склав Військову присягу на вірність українському народові, а рівно через шість років – 29 грудня 2023 року – віддав власне життя за Україну, до кінця залишившись вірним своїй присязі, побратимам і Батьківщині.
«Я вважаю, що всім військовим, які брали участь у тій героїчній операції поблизу Кринок давно треба було дати Героїв України, – наголошує сестра Андрія Ольга Смєшко. – Хлопці пройшли пекло, захищаючи усіх нас. Однак, на жаль, хоч і зібрано належну кількість підписів під петицією Андрія, звання Героя України йому й досі не присвоїли. Ми не просимо особливого ставлення. Ми просимо справедливості та гідного визнання мужності воїнів, які виконували свій обов’язок у надзвичайно важких умовах. Подвиг захисників Кринок заслуговує на належну пам’ять, повагу та державне вшанування. Для нас вони не просто військовослужбовці зі статистики втрат. Вони – Герої, які віддали найдорожче за Україну. І пам’ять про них повинна жити не лише в серцях рідних, а й у вдячності всієї держави».
Своїм життям Андрій довів, що любов до України для нього була не просто словами. Він став справжнім Воїном, Захисником і Героєм. Його мужність, самопожертва та відданість рідній землі назавжди залишаться у пам’яті тих, хто його знав і любив. Його життєвий шлях і подвиг увійшли до книги «70 історій незламних» – як свідчення мужності, відданості Україні та сили духу справжнього воїна.
За проявлені відвагу та героїзм президент нагородив Андрія Мельниченка орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Світла пам’ять і шана ГЕРОЮ, якому навіки залишиться 25!
Тетяна ІВАШКЕВИЧ
