Масажист із серцем хірурга: світлій пам’яті бойового медика Миколи Сокуренка з Тальнівщини

Він був невисоким і тендітним, проте мав у грудях стільки сили й відваги, яких вистачило б на кількох дужих чоловіків. Навчання в Уманському медичному коледжі, робота сільським фельдшером, власна масажна справа – усе його мирне життя линуло до єдиної мети: розраджувати у хворобі, тамувати чужий біль. Навесні 2022 року невичерпна людяність привела Миколу на передову.

Позивний «Масажист» на фронті швидко став синонімом надії. Під шквальним вогнем у Бахмутському пеклі бойовий медик рвався рятувати побратимів, витягуючи на собі поранених велетів, гаряче сперечався з командуванням, якщо бійцям бракувало ліків. Він до нестями любив життя й обіцяв матусі обов’язково повернутися до рідної хати, але в Долі були свої, загорнуті в дим і вогонь, трагічні плани.

«Мамо, я спробую»

Миколчине дитинство минуло в Зеленькові. Мама Людмила Вікторівна згадує, що її синочок із ранніх літ вирізнявся дивовижною жагою до знань і майже неземною добротою. Він ніколи ні з ким не сварився, усі труднощі долав майже самостійно, багато читав і постійно шукав щось нове у книжках та інтернеті. «Мій синочок ріс допитливим, мав багато мрій, стільки всього хотів устигнути. Ще геть малим казав, що буде президентом. Навіть книжку пробував писати. А до своїх двадцяти чотирьох років він до мене ні разу голосу не підвищив і грубого слова не мовив. Ми відчували одне одного на відстані. Таким був мій Миколка. Мій котик», – ділиться щемливими спогадами зболена мати.

Хлопець палко любив спорт і виборював перші місця в районних турнірах. Людмила Вікторівна досі з невимовною ніжністю й сумом згадує випадок з його студентських років. Під час представлення групи кураторка бідкалася, що дівчата співають і танцюють, хлопці демонструють спортивні досягнення, а маленькому й худенькому Миколі нібито немає чим похвалитися. Він не знітився, підійшов до викладачки й тихо, але впевнено сказав: «Дайте я спробую». Й ось він під гучні вигуки вражених однокурсників уже підтягується на перекладині п’ятдесят разів поспіль. Уже згодом кураторка зізнавалася матері, що такого здібного, наполегливого й закоханого у медицину випускника в неї більше не було за всю педагогічну практику. Завершивши навчання, він розпочав свій шлях у Кобриновій Греблі на посаді фельдшера, а з часом заснував власний масажний кабінет у Тальному. Молодий спеціаліст швидко завоював щиру любов і прихильність пацієнтів. Коли старенькі або немічні люди з віддалених сіл не мали змоги приїхати на сеанс, Микола брав свій важкий масажний стіл і пішки долав кілометри розмитих доріг, аби тільки полегшити їхні страждання.

Дорога на фронт

Коли гуркіт великої війни сколихнув країну, юнак перебував у дорозі – їхав автобусом у бік Чернігівщини. Через заміновану трасу пасажири не дісталися до Ніжина, тому мусили повернути назад. Ще вчора Микола удома обіймав матір, а вже за кілька днів на екрані телефона висвітився виклик від територіального центру комплектування. На запитання, чи готовий стати на захист рідної землі, він відповів коротко й твердо: «Так».

Майже рік старший солдат Сокуренко ніс службу в територіальній обороні Звенигородки. Згодом його перевели до Черкас, а далі – на Київщину, де в лісах тривали виснажливі військові навчання. Звідти шлях бойового медика проліг у самісіньке вогняне пекло – під Бахмут.

На тому передньому краї уже молодший сержант став справжнім ангелом-охоронцем для своїх побратимів. Обов’язок медика переплівся з власною долею, і він став буквально жити порятунком інших. Бійці згодом розказували матері, як Микола облаштовував бліндажі, лагідно розминав їм занімілі спини після важких чергувань і виявляв неймовірну впертість, коли йшлося про життя хлопців.

«На передовій командири часом сердилися на нього, бо рвався рятувати всіх побратимів, не думаючи про себе. Сам худенький, невеличкий, а хлопці – кремезні велетні. Миколка їх на собі з поля бою витягував, до останнього змагався зі смертю, сперечався з лікарями й начальством, вибивав потрібні для підрозділу ліки. Наполегливим був, пробивав будь-які стіни», – гортає болісні спогади Людмила Вікторівна.

Один з бійців, якого Микола вихопив із вогняного замісу, приїхав на похорон свого рятівника. Він повернувся з фронту з важкими пораненнями – без двох рук і ноги, але знайшов у собі сили прибути на Тальнівщину, щоб уклонитися «Масажистові» до самісінької землі. Чоловік тужно плакав над труною і повторював, що мав залишитися там, у холодних донецьких степах, що тримається на цій землі лише завдяки янголу, який подарував йому життя.

Останній лютий і вічна надія

Востаннє Микола приїздив до рідної хати в лютому 2023 року. Коротка відпустка спливла наче весняна вода. Прощаючись із матір’ю перед поверненням на «нуль», син вимовив слова, які тепер назавжди втрималися  в її пам’яті: «Мамо, чекай мене або зі щитом, або на щиті».

П’ятого травня 2023 року під час евакуації поранених бійців поблизу Бахмута бойовий медик потрапив під щільний мінометний обстріл. Цей вихід став для нього останнім.

Далі були довгі місяці невідомості. Микола офіційно вважався зниклим безвісти. Людмила Вікторівна відмовлялася вірити в найгірше: чіплялася за кожну ниточку сподівань, регулярно їздила на мирні акції на підтримку родин зниклих і полонених військових, тримала в руках портрет свого усміхненого сина й молилася про диво. Проте генетична експертиза виявилася безжальною: збіг – 99,99 відсотка. «Досі я не можу повірити, що Миколки немає. Не можу… Серце не приймає, хоча знаю, що проти результату ДНК не підеш. Тут уже нема куди дітися від цього болю. Мені сьогодні синочок навіть снився, ніби він на морі…», – плаче бідна мати.

Гордість сильніша за смерть

Двадцятичотирирічного Миколу Сокуренка поховали з військовими почестями в рідному селі Зеленьків, де він колись робив свої перші кроки й мріяв про велике майбутнє. Людмила Вікторівна лишилася наодинці зі своїм невтішним горем, але в її словах, окрім невимовного жалю, звучить величезна материнська гордість за сина, який прожив коротке, проте неймовірно яскраве й гідне життя: «Якби Коля міг почути мене зараз, я благословила б усі його плани. Так мріяла, щоб він закінчив медичний інститут і став хірургом. А мій хлопчик міг би, бо мав до медицини хист. Спасибі, що цікавитеся ним, моя дитина – безмежна гордість і радість».

Молодший сержант Микола Сокуренко не встиг отримати диплом хірурга й не написав власної книжки, проте здійснив подвиг, урятувавши десятки життів побратимів.  Пам’ять про ще одного Героя назавжди залишиться в серці Тальнівського краю й усієї України, які він захищав до останнього подиху.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!