Він не встиг обійняти маленького сина… Тальнівщина провела в останню путь Героя

Небо переповнене Героями…Але вони все йдуть і йдуть… Віднині його триматиме над нами ще один Янгол з Тальнівської громади – Тарас Ігорович Рудий.

Сьогодні ми проводжали його в останню земну дорогу. Проводжали з глибоким сумом, невимовним болем і безмежною вдячністю за його подвиг, за його мужність і жертовність.

Тарас народився 5 січня 1997 року в селі Поташ. Саме тут пройшли його дитинство і юність, тут він зростав, навчався, дорослішав і мріяв про майбутнє. Він був людиною з великим і добрим серцем. Щирий, працьовитий, уважний до людей, ніколи не залишався осторонь чужої біди. Особливо тепло й турботливо ставився до своїх бабусі й дідуся, завжди підтримував їх і був для них надійною опорою.

Після закінчення Потаської загальноосвітньої школи Тарас вступив до Уманського агротехнічного коледжу, де здобув професію механіка. Згодом продовжив навчання у Вінницькому університеті за цією ж спеціальністю.

Активний, наполегливий і цілеспрямований. Він захоплювався гирьовим спортом, неодноразово представляв Тальнівщину на змаганнях, виборюючи призові місця та гідно прославляючи рідний край.

Під час навчання Тарас зустрів Павліну, з якою пов’язав важливий етап свого життя. Молоде подружжя повернулося до рідного села, де Тарас працював у Потаському лісництві. У сім’ї народилися дві донечки – Дарія та Софійка. Для них він був люблячим і турботливим батьком, який завжди прагнув дати своїм дітям найкраще. Згодом життєві дороги подружжя розійшлися, але батьківська любов до доньок залишалася незмінною.

 Доля подарувала Тарасові нову зустріч – із Вікторією. У червні 2024 року вони стали чоловіком і дружиною, будували спільні плани, чекали на народження сина, мріяли про мирне й щасливе майбутнє. Та війна внесла свої жорстокі корективи. Уже 18 липня 2024 року Тараса мобілізували до лав Збройних Сил України.

З того дня для нього розпочався новий, найважчий етап. Він залишив рідний дім, найдорожчих людей і мирне життя, щоб стати на захист України. Звичайний молодий чоловік, люблячий батько й чоловік, він став одним із тих, хто взяв на свої плечі відповідальність за майбутнє своєї країни.

 Через 2 місяці, у вересні 2024 року, в нього народився син Максим. У цей час Тарас уже виконував бойові завдання на передовій. Він не міг узяти на руки новонародженого сина, не міг щодня бути поруч із найдорожчими людьми, бо свідомо обрав шлях воїна – щоб його діти та всі українські діти мали право жити у вільній державі.

Тарас проходив службу розвідником-радіотелефоністом 2-го розвідувального відділення розвідувального взводу 2-го десантно-штурмового батальйону військової частини А0281. За сумлінне виконання військового обов’язку був нагороджений відомчими відзнаками.

18 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Кругленьке Суджанського району Курської області Тарас зник безвісти.

Для його рідних почалося найважче випробування – довгі місяці болісного очікування. Кожен день жив надією. Кожен телефонний дзвінок давав віру. Кожна молитва була проханням про диво…

Та 18 липня 2026 року результати ДНК-експертизи підтвердили найстрашніше – солдат Тарас Рудий загинув, до останнього подиху залишившись вірним військовій присязі та Україні.

Любов до Батьківщини була для нього не красивими словами, а життєвим принципом. Її він виніс із рідної домівки, де змалку вчили бути чесним, працьовитим, відповідальним, любити свою землю й бути готовим її захищати.

Його мама, Руслана Сергіївна, – військовослужбовиця, учасниця бойових дій. Батько, Ігор Васильович, – учасник АТО, захисник України, який під час повномасштабної війни зазнав тяжкого поранення. Ця родина  не з чужих слів знає, якою дорогою є ціна свободи.

Сьогодні ця мужня українська родина переживає найтяжчий біль – втрату сина, брата, чоловіка, батька.

Разом із вами сумує вся Тальнівська громада. Ми висловлюємо щирі співчуття мамі Руслані Сергіївні, батькові Ігорю Васильовичу, дружині Вікторії, донечкам Дарії та Софійці, маленькому синові Максиму, сестрі Аллі, дідусеві Сергію Петровичу, бабусі Ользі  Іванівній та всій великій родині.

Шановна родино!

Жодні слова не здатні загоїти цей біль. Але знайте: подвиг Тараса не буде забутий. Його ім’я назавжди залишиться у пам’яті Тальнівської громади, а його життя стане прикладом мужності, честі та любові до України.

Двадцять сім років – це вік, коли люди зазвичай будують плани, виховують дітей, мріють про завтрашній день. У Тараса теж були мрії. Були справи, які він хотів завершити. Були слова, які ще не встиг сказати. Але війна безжально обірвала його шлях.

Він не встиг прожити довге життя. Та встиг зробити головне – залишитися Людиною. Люблячим сином, турботливим батьком, вірним чоловіком, надійним другом і воїном, який до останнього виконував свій обов’язок перед Україною.

Відтепер пам’ять про Тараса – це наш спільний обов’язок.

У тому, як ми житимемо, як виховуватимемо дітей, як берегтимемо свою державу, буде продовження його незавершеного життя. Бо Герої залишаються поруч не лише на світлинах чи граніті. Вони залишаються в наших вчинках, у нашій вдячності, у правді, яку ми передамо наступним поколінням.

Низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю Тараса Ігоровича Рудого.

Вічна шана і слава Герою.

Герої не вмирають!

Пресслужба Тальнівської МТГ

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!