Вийшовши на пенсію, житель Босівки на Лисянщині почав акивне творче життя

83-літній житель Босівки  на Лисянщині Григорій Андрійович Нехоца ким тільки не був за своє довге життя. Будівельником, дояром, робітником цегельного заводу. У молодості він закінчив музичну школу, здобув диплом хормейстера-баяніста, і, здавалось, що саме на культурній ниві повною мірою розкриються його талант і здібності. Спочатку так і було: молодого спеціаліста, який зумів організувати за короткий час хори із 40 осіб з унікальними голосами у селі Водяниках на Звенигородщині, а потім у рідній Босівці, цінували і радо запрошували на різні культурно-мистецькі заходи, навіть обласного значення. Та мізерна зарплата, на яку не можна було утримувати сім’ю, змусила Григорія розрахуватися з улюбленої роботи. Маючи з дитинства хист до малювання, оформляв у колгоспі різні стенди, починаючи від соціалістичних зобов’язань по надоях молока і виробництву м’яса до партійних агіток із зображенням класиків марксизму-ленінізму. Зізнається, за таку «творчість» платили набагато більше ніж навіть директору будинку культури. А далі доля вирішила піднести Григорію Нехоці відразу кілька сюрпризів, які можна назвати і парадоксальними і пророчими. Керівництво колгоспу від малювання на стендах колективних зобов’язань по виробництву м’яса і одержанню приплодів поросят, змусило його  їх виконувати, призначивши завідуючим свинокомплексу.

-До різких поворотів у своєму житті я звик. Тим паче в селі, де як не укрупнення, то розпаювання, як не модернізація то прихватизація. Бідному селянинові залишалося тільки потилицю чухати, і погоджуватися на будь-яку роботу, – розповідає Григорій Андрійович.- Я дуже хотів стати агрономом, навіть закінчив Уманський сільгоспінститут. Але не працював за фахом жодного дня, бо керівництво колгоспу в авральному порядку вирішило запхнути чергову кадрову «дірку» і я замість поля опинився на фермі, де утримувалося більше 6 тисяч свиней. Заради справедливості слід сказати, що з роботою я справлявся, вона мені подобалася. Більше того, наші успіхи стали помічати навіть у Києві. Планували на базі Босівського свинокомплексу організувати республіканський семінар по свинарству, але в останній момент щось цьому завадило.

Однак, цей красномовний факт спричинив ще одну зміну в житті Григорія Нехоци – його рекомендували на одну з найвищих у колгоспі посад – парторга, який у радянські часи був другим за значимістю після керівника господарства. Зізнається, погодився лише тому, що розумів – це шанс зрушити з місця проблеми, які в селі з різних причин не вирішувалися роками. Болюче сприймав несправедливість, адже босівчани, які зранку до вечора важко трудилися за копійчані зарплати, заслуговували жити набагато краще. Тому особливо ревно взявся за електрофікацію, водопостачання, поліпшення побутових умов односельців. І жителі Босівки до цього часу вдячні своєму земляку за якісне освітлення, воду в оселях, асфальтовані дороги. А ще Григорій Нехоца причетний до будівництва цегельного заводу в Босівці, який дав поштовх спорудженню індивідуального житла на Лисянщині, промислових об’єктів.

А отримавши статус пенсіонера Григорій Нехоца вирішив, що буде займатись чимось таким, що захоплює, тим чого не міг дозволити собі через брак часу раніше: пише вірші, пісні, малює портрети. В його віршах, перший з яких, до речі, написав відразу після виходу на пенсію – радість і тривоги, світле та зболене, все те, чим було наповнене його життя: війна, родина, рідне село. Він нещодавно написав гімн Босівки, і надіється, що доживе до того часу коли його виконає хор на сцені сільського Будинку культури.

Сьогодні план один, каже Григорій Андрійович – жити. Попри хвороби і тривоги за життя дітей, онуків, правнуків.  А це означає щось робити нове, цікаве, незвичайне. Як і кожному українцю йому дуже болить війна. Каже, що знаходить сили та підтримку в родині, і вірить, що перемога не за горами. Колись, у воєнному дитинстві, пригадує він, кацапи (радянські солдати) при визволенні села, однаково стріляли і по німцях, і по українцях. Був поранений його рідний брат, а товариш-убитий. Відтоді, ненависть до росіян запеклася на роки. І це зло, впевнений, має бути покаране. Через віки, через роки-українці мають одержати те, що давно, як ніхто в світі, заслужили – волю, незалежність і гідне життя.

Іван СМОЛІЙ

Читайте також: Ігор Новицький: партнерство з CEJA відкриває нові можливості для молодих фермерів України

Читайте нас також в Telegram!