Про що розповів колишній директор відомого заводу на Лисянщині
Бути керівником – талант, який дається лише обраним. Його неможливо отримати як спадок, він не передається генетично, його не купиш ні за які скарби у світі, не здобудеш, навчаючись у когось. Або в тебе цей талант є, або ж його немає. Уродженець міста Добропілля на Донеччині Віктор Семенович Бінявський залишив на Лисянщині глибокий слід із добрих справ, заслуживши вдячність і повагу його жителів.
1980 рік. На Дашуківський комбінат бентонітових глин, невеличке підприємство, де виробляли лише грудкову глину, прийшов новий директор, гірничий інженер за освітою і керівник із світоглядом реформатора Віктор Бінявський. І цьому ж році був запущений завод з виробництва бентонітового порошку потужністю 500 тисяч тонн на рік. Пройде всього декілька років і підприємство стане одним з лідерів на ринку бентонітової продукції колишнього Союзу, а згодом і і Європи.
– Для більшості назва «бентонітові глини» нічого не говорить, – каже Віктор Семенович. – Хтось, можливо, чув про їх адсорбційні властивості, здатні поглинати радіацію. Коли сталася аварія на ЧАЕС ми відправляли її туди десятками тонн. Це особлива глина, оскільки в ній міститься унікальний мінерал – монтморилоніт. Його властивість набрякання, здатність зв’язувати матеріали знаходять застосування в автомобільній, нафтогазовій, харчовій, косметичній, фармакологічній, будівельній промисловостях та сільському господарстві. Не буду хвалитися, але перший автомобіль КАМАз у районі з’явився завдяки нашому заводу. На автозавод ми постачали нашу продукцію, і змогли налагодити поставки цих популярних вантажівок у наш регіон. Можливо, для когось буде відкриттям, що в Дашуківці найбільше родовище бентонітових глин в Європі. Він займає площу 645 квадратних кілометрів, тут зосереджено 90 відсотків всіх українських покладів глин, готових до промислового використання. Ми, самі того не розуміючи, ходимо по золоту. Адже попит на глинопорошки щороку зростає. Їх уже використовують для будівництва тунелів, доріг, при проведенні нафто – і газовидобутку.
Мало кому відомо, що на базі заводу, за підтримки Міністерства Укрсадвинпром було створено МП «Ековин», яке очолював Анатолій Мовчан. Метою цього підприємства було будівництво заводу з переробки полігорскітової глини в порошок. У цьому були дуже зацікавлені підприємства, які виготовляли вино на території всього Союзу, а також Греція, Італія, Франція, Португалія. Розпочате будівництво не дали завершити буремні 90-ті та недалекоглядне керівництво району.
Віктор Бінявський умів бачити перспективу, своєчасно приймати рішення, послідовно та наполегливо впроваджувати їх у життя. Колись у Дашуківку з’їжджалися керівники і спеціалісти за передовим досвідом.
– Я неодноразово переконувався в тому, що для Віктора Семеновича не існувало таких понять, як «не хочу», «не зроблю». Був вимогливим, а подекуди і суворим, по-шахтарському, керівником, але справедливим, що мені дуже імпонувало, – згадує колишній інженер-механік заводу Михайло Труш. – Він був ніби граючим тренером: не лише ставив завдання, а й сам докладав максимум зусиль, ділячись з оточуючими знаннями та досвідом. За ним підтягувались і ми, інженерно-технічні працівники, постачальники, керівники виробничих підрозділів. Директор заохочував до прийняття неординарних рішень, підтримував раціоналізаторів, яких у нас було чимало. За Бінявського, а він перебував на посаді найбільше з усіх директорів – 13 років, сформувалася команда професіоналів. Я це можу сказати не лише про керівників, а й про весь трудовий колектив, який налічував майже 400 осіб. Скажу без зайвого пафосу: працювати в той час на заводі було і престижно, і цікаво.
У голосі 80-річного Віктора Бінявського досі відчувається дух господаря. Говорить чітко і твердо, добре пам’ятає всіх, з ким, як каже, пощастило пройти нелегкий директорський шлях. Особливо, каже, теплі спогади залишилися про головного інженера Олександра Шаповалова, технолога Олександра Холодовича, начальника планового відділу Віру Глущенко, механіка Володимира Поденежка, начальника заводу Василя Пастушенка, начальника кар’єру Миколу Штанька, головного механіка Івана Матвієнка, начальника ОТК Валерія Марковського, начальника постачання Івана Дембіцького, а також спеціалістів Андрія Франчука, Володимира Калініченка, Миколу Герасименка, Олександа Коровіна.
З ініціативи та при безпосередній участі Віктора Бінявського в Лисянці будувалося десятки об’єктів. І не важливо – виробничих чи житлових – будівництво кипіло. А про таке слово, як довгобуд, навіть і мови бути не могло. На очах виросли п’ятиповерхові житлові будинки, дитячий садок, приміщення селищної ради, корпуси районної лікарні, стадіон. Був би в Лисянці і фізкультурно-оздоровчий комплекс із 25-метровим басейном і спортзалом на території теперішнього Лисянського НВК. Якби не руйнівні 90-ті… Приватизація підприємства, яка перетворилася в «прихватизацію», не лише паралізувала на довгі роки його роботу, а й привела до масових звільнень, краху планів і надій. Віктор Семенович теж опинився за «бортом», і хоч після звільнення з посади ще працював на різних посадах, завод бентонітових глин назавжди залишився головним у його житті. Посада директора не принесла йому матеріальних благ, та й не прагнув він до того. Хоча можливостей, зізнається, було безліч. Немає в нього і урядових нагород, звань, пільг. Навіть власного автомобіля ніколи не мав, обмежувався службовим «Уазиком». Живе колишній директор знаменитого на весь колишній Союз унікального підприємства на зароблену в молодості шахтарську пенсію, зрідка виходить із своєї скромної квартири щоб зустрітися з із друзями, заводськими колегами. Не надає йому оптимізму нинішній стан селища: «Після нас у Лисянці так ніхто нічого і побудував…»
Добрі справи такої людини, справжнього господарника повинні пам’ятати. Чому б не присвоїти звання Почесного жителя Лисянки Віктору Бінявському? Цю пропозицію підтримують багато жителів селища. У знак вдячності за все зроблене ним.
Олександр ЩЕРБАТЮК