Вимір віри в дні випробувань: міркування благочинного Тальнівської громади ПЦУ

14 вересня – Воздвиження Чесного й Животворчого Хреста Господнього, яке повертає людську думку до витоків жертовності та невимовного терпіння. Цей день відкидає зовнішню обрядовість  й оголює внутрішній зміст християнства: хрест постав не символом поразки, а знаменом порятунку і подолання смерті. Про глибоке богословське коріння свята, його історичні пласти й відлуння в серці сучасної людини розмірковує митрофорний протоієрей Андрій Гаргат. Він розкриває суть духовного зусилля, яке нині вимагає від нас не гучних слів, а тиші внутрішньої переміни й дієвого милосердя.

Повернення святині: віднайдення та духовне осяяння

Воздвиження належить до дванадцяти найбільших торжеств Православної Церкви, тому що має особливу природу: на відміну від інших великих свят, воно постає не лише з євангельських подій, а й з історичних пошуків пізнішої доби.

У IV столітті в Єрусалимі за велінням рівноапостольної цариці Олени, матері імператора Костянтина Великого, розпочалися розкопки на Голгофі. Тогочасні язичники роками намагалися стерти саму згадку про Голгофську жертву:  засипали святе місце землею й звели там капище. Проте істину неможливо сховати назавжди. Коли землю врешті розгорнули, перед очима постали три хрести, адже разом із Христом стратили й двох розбійників. Щоб розпізнати Господнє Древо, Патріарх Єрусалимський Макарій поклався на силу віри. Дотик Чесного Хреста повернув до життя важкохвору жінку, а за іншим переданням – воскресив померлого, якого несли повз місце розкопок.

Побачивши Боже диво, тисячі людей прагнули бодай здалека торкнутися поглядом Животворчого Древа. Тоді Патріарх і духовенство зійшли на підвищення й стали високо піднімати – воздвигати – Хрест над головами присутніх. Увесь люд у благоговійному трепеті падав на коліна, повторюючи єдиним зітханням: «Господи, помилуй!». Ця мить і лягла в основу богослужбового чину, коли посеред храму урочисто підноситься розп’яття. «Для вірних Хрест Господній – не артефакт, не прикраса на грудях і не елемент архітектури, – наголошує отець Андрій. – Це видиме свідчення безмежної Божої любові та ключ до спасіння людства. Коли патріарх Макарій підносив Хрест над Єрусалимом, люди бачили надію. Серед тривог і випробувань ми маємо теж одностайно, з глибини серця просити в Бога милосердя й захисту для рідної землі».

Парадокс Голгофи: зброя миру та джерело незламності

У богослужбових текстах Хрест величають дивовижними словами: «зброя миру», «охорона всесвіту», «знамено перемоги». Для людського розуму тут криється глибока суперечність. В античну добу хрест слугував ганебним знаряддям тортур, призначеним для найнебезпечніших злочинців. Однак християнство цілковито переосмислило цей зміст. Через добровільні страждання, смерть і славне Воскресіння Спасителя знаряддя прокляття стало головним знаком тріумфу життя і торжества правди.

Тому Воздвиження – не час для жалоби чи безвихідного розпачу, а день духовної зібраності, очищення помислів і зміцнення віри. Суворий одноденний піст, установлений Церквою, постає як наше свідоме виявлення поваги та солідарності з великою Голгофською жертвою. Обмежуючи тілесні потреби, людина скеровує погляд углиб себе, перевіряючи здатність долати випробування.

Проте сьогодні ми бачимо інший, моторошний парадокс. Хрест на грудях російських окупантів не зупиняє їх від руйнувань, катувань та вбивств українців. Ба більше, в Україні, і на Тальнівщині зокрема, досі діють московські церкви. Там і надалі підносять молитви за патріарха Кіріла, який благословляє цю війну, зберігають імперську літературу, а подекуди – і ворожу зброю. Трапляються й зовсім дикі випадки, коли тамтешні священники відмовляються відспівувати полеглих українських воїнів. Таке фарисейство є прямим знущанням із розп’яття.

«Хрест – то  велика таємниця, – роздумує благочинний. – Як те, що несло смерть, раптом стало джерелом вічного життя? Відповідь одна – жертовна любов. Сьогодні вся Україна несе свій важкий хрест: виборює право на життя, свободу дітей і Божу правду на власній землі. Інколи здається, що людські сили вичерпуються. Проте ми маємо твердо знати: за кожною Голгофою, якою б страшною вона не була, неодмінно настає світанок Воскресіння. Хрест учить не опускати рук і не йти на компроміси зі злом. Божа сила відкривається саме через наше терпіння, єдність та стійкість».

Дієва любов: духовний обов’язок громади

Правдиве переживання свята виявляється не в зовнішніх обрядах, а в конкретних учинках. Нині релігійні громади Тальнівщини переосмислюють суть Воздвиження через покликання до діяльної любові. Шанування Хреста Господнього не може обмежуватися присутністю на службі чи запаленою під куполом свічкою. Воно вимагає щоденної праці задля підтримки захисників і захисниць, а також внутрішньо переміщених осіб.  

Парафії громади постійно збирають продукти, медикаменти й кошти на обладнання для військових підрозділів. У цій згуртованості людина відкриває в собі воїна духу, який власною працею наближає мир. Милосердя стає живою молитвою, здатною берегти життя сильніше за будь-яку броню. «Нести свій хрест сьогодні – означає взяти на себе частину ноші свого ближнього, – підсумовує митрофорний протоієрей Андрій Гаргат. – Допомогти пораненому, поділитися хлібом з нужденним, підтримати родину захисника, який зараз у холодному окопі. Спільне благання до Бога має бути підкріплене мозолями на руках. Кожна сплетена маскувальна сітка, кожна гривня на потреби Збройних Сил України, кожна тепла річ чи слово втіхи – наш істинний духовний внесок. Хрест закликає до цілковитої єдності. Тільки відкинувши самолюбство й ставши однодумцями, ми здобуваємо непереможність. Нехай Чесне Древо оберігає захисників і дарує довгоочікуваний справедливий мир нашій Україні».

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!