Вісті Черкащини «Треба жити так, щоб про тебе говорило, як мінімум, три села» – історія відважного морпіха й танкіста з Калинополя
Роман Олександрович Снігур (08.04.1999 – 26.02 2023) – матрос десантно-штурмової роти окремого батальйону морської піхоти однієї з військових частин Збройних Сил України, один із Героїв, що назавжди залишиться у серцях мешканців Калинопільщини, рідних та близьких, побратимів. Молодий Воїн з позивним «Танкіст», який віддав своє життя, захищаючи Україну, усіх нас та майбутнє наших і своїх дітей.
Народився в Калинополі на Черкащині. Мама Любов Миколаївна – педагогиня, тато – Олександр Олександрович – механізатор. Зростав разом із старшою сестрою Настею. Середню освіту здобув у Калинополі, в школі №2, хоч кілька років навчався у Вербовці, де певний час працювала мати. Вважав, що в його характері поєдналась гримуча суміш комбайнера (батька) й учительки (мами).
Змалку любив техніку та музику, захоплювався літературою: історичною, науковою, фентезі. Грав на бас-гітарі та на ударних інструментах. Був глибокою, багатосторонньою, цікавою особистістю.
З дитинства дуже любив танки, часто допомагав батькові ремонтувати трактор, жартуючи, що танк і трактор мало чим відрізняються. Навчаючись у початковій школі, намалював удома на стіні танковий бій – зараз батьки бережуть цю картину як згадку про сина.
Роман завжди на все мав свою думку, загострене почуття справедливості. Ніколи не боявся відкрито казати правду у вічі, будь-кому, навіть старшим за віком чи посадою. Говорив: «Я – вільна людина! Заженіть мене в клітку і залиште відчиненими двері, я обов’язково повернуся, але коли замуруєте в склеп, знайду дірочку і втечу».
Мріяв стати рятувальником, вступити в Черкаський інститут пожежної безпеки, але за фахом не склалося, став рятувальником за покликанням, рятуючи від російської навали співвітчизників.
І все ж у Черкасах Роман закінчив професійно-технічне училище, став водієм за трьома категоріями, механіком. Працював на СТО, таксував. Надзвичайно поспішав жити. Так і казав: «Жити спішити треба». У 21 рік одружився з юною, 16-річною дівчиною Софією. «Привів наречену додому й поставив перед фактом. Тату, мамо, Соня буде з нами жити», – розповідає Любов Миколаївна. Незабаром у молодого подружжя народилася первістка Ярослава. Прагнучи підвищити кваліфікацію, Роман вступив до Черкаського художньо-технічного коледжу, але в 2021 році взяв академвідпустку й підписав контракт із ЗСУ. Мріяв стати морським піхотинцем.
Спершу навчався в центрі підготовки морпіхів (навіть отримав берет морського піхотинця, який видавали далеко не всім, а як нагороду за сумлінну службу). Потім Романа направили в інший навчальний центр, де він пройшов тримісячну підготовку на механіка-водія бойових машин – БМП і танка. «Довга підготовка засмучувала його, бо він волів бути з побратимами, які вже заступили на бойові позиції. Ще з часів Майдану, окупації Криму прагнув відстоювати рідну країну», – зауважує матір.
30 грудня 2021 року народилась його друга донечка Аріна. Роман був тоді вдома в Калинополі у короткостроковій відпустці, сам відвіз дружину в пологовий у Тальне і забрав з немовлям додому. Згодом вирушив на службу в Маріуполь.
Наприкінці січня 2022 року забрав дружину з дітьми за місцем служби, винайняв квартиру, розраховуючи на більш-менш спокійне сімейне життя, але 6 лютого його направили в бойовий сектор. Оскільки Софії було важко впоратись самій з двома малими дітьми, довелося просити рідних, щоб перевезли дружину назад. 14 лютого його родина покинула Маріуполь, повернувшись у Калинопіль. Тоді ж Роман повідомив родичам, що на фронті готується щось серйозне, попросив батька забрати його автомобіль та деякі речі. 22 лютого Олександр Олександрович перевіз усе це додому, а вже 24 розпочалась осада Маріуполя.
Роман брав участь у відбитті коридорів для евакуації мирного населення. «Нас тут просто розстрілюють з танків», – говорив. Отримав контузії. Певний час проходив лікування та реабілітацію.
З початком повномасштабного вторгнення батько владнав деякі справи і 15 березня 2022 року теж став на захист Вітчизни. Нині демобілізувався.
Після Маріуполя Романа перевели на Херсонський напрям. Радів, що місцеві сприймають їх як визволителів. Служив танкістом. Розповідав, що коли танк наїжджає на міну і вона вибухає, то навіть пломби із зубів вилітають, але екіпаж залишається живим (на відміну від БМП).
Була в його службовій біографії пригода, коли він із винахідливими військовими на вкраденому в росіян танку прорідив російські позиції й успішно зник з поля бою. Танк потім заховали.
За час служби Роман мав кілька коротких відпусток. Використовував їх по максимуму: їздив з родиною на екскурсії, відвідував школу, зустрічався з друзями.
Після звільнення Херсону його підрозділ перемістили на Донбас. Роман відразу відчув небезпеку. «Там і земля тебе хоче вбити», – казав.
20 січня 2023 він приїхав на похорони бабусі. Повертаючись за кілька днів на фронт, зауважив: «Додому я вже живим не вернусь». «Він був зовсім не таким, як завжди. Раніше жартував, підбадьорював. А це просто перетворився на граніт. Я обняла його на прощання, але тепла не відчула. Був – мов камінь. Від жінок чула, що військові часто передбачають свою смерть», – розповідає Любов Миколаївна.
Доїхавши, повідомив, що все добре. 18 лютого йому надіслали з дому посилку (одяг, мівіну, солодощі, танкістський шолом, 4 сітки), числа 20-го він її отримав, скинув фото. А 25-го батьки востаннє говорили з сином по телефону. «Розмовляли довго. Якраз був обід за бабусею. На жаль, це була остання розмова, – каже мати. – 26-го ми з чоловіком, який перебував у відпустці, обоє прокинулись з тривогою о 4-ій ранку… Потім зрозуміли, чому». Більше Роман на зв’язок не вийшов.
Софії під ранок 2-го березня наснився сон: Роман на танку, піднявши догори праву руку, гукнув: «Сонька, прощай!» і в’їхав у полум’я… А наступного дня родині принесли сповіщення, що матрос Роман Снігур зник безвісти.
Далі були довгі часи болю й скорботи: експертиза ДНК, поїздка батьків на пошуки тіла, похорон. Час пройшов, біль не зник, але серце зігрівають дорогоцінні спогади.
«Ти казав: «Ма, треба жити так, щоб про тебе говорило, як мінімум, три села!» Говорять і більше… і голови низько схиляють», – запевняє мати. Так і є!…
Нещодавно батькам Героя передали його державну відзнаку – орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Пишаємось мужнім Земляком! Уклін батькам, що виховали сина розумника, красеня та патріота! Героям СЛАВА!
Тетяна ІВАШКЕВИЧ
