Понад два роки надії й очікування: Тальнівщина провела в останню дорогу Станіслава Ротаєнка

Тальнівщина на колінах зустріла та провела в останню земну дорогу нашого Героя-земляка, Захисника України Станіслава Володимировича Ротаєнка.

Сьогодні ми згадуємо Станіслава не лише як Захисника, який загинув за Україну. Передусім — як Людину, яка народилася і виросла на цій землі, любила свою родину, працювала, будувала плани і жила звичайним людським життям.

Саме таким — живим, справжнім, рідним — ми хочемо зберегти його у своїй пам’яті.

Тож сьогодні дозвольте згадати його життєвий шлях — шлях людини, яка пройшла свою дорогу від рідної Кобринової Греблі до передової, а в найважчий для України час стала на її захист.

Станіслав Володимирович Ротаєнко народився 15 липня 1970 року в Кобриновій Греблі. Тут минули його дитинство і юність, тут формувався його характер, тут починалося його доросле життя.

Він був єдиною дитиною у сім’ї. Його мама, Ніна, сама ростила сина. Змалку Станіслав був її помічником: допомагав по господарству, біг на ферму, де працювала мама. Так він учився бути відповідальним, працьовитим і завжди бути поруч із близькою людиною.

Після закінчення Кобриново Гребельської школи вступив до Черкаського професійно-технічного училища, де здобув професію будівельника.

Строкову службу Станіслав проходив на Далекому Сході, у Владивостоці. Згодом залишився у війську, закінчив школу прапорщиків і служив у цьому званні. А завершивши військову службу, повернувся у рідне село.

Його життя було простим і водночас таким, як у багатьох людей його покоління: праця, родина, турботи, мрії та плани.

Він працював слюсарем в автопарку Тального, столяром, трактористом, комбайнером у місцевому господарстві, будівельником у господарстві села Білашки.

Не боявся роботи, не шукав легких шляхів — просто робив те, що було потрібно його родині й людям поруч.

У 1993 році Станіслав зустрів свою першу дружину. У них народилися доньки Ірина та Юлія. Він любив їх, турбувався про них і завжди намагався бути поруч.

А у 2019 році в його житті з’явилася Людмила. Вона стала його дружиною, а він – опорою не лише для неї, а й для її трьох доньок — Марини, Катерини та Альони. Поруч із ним зростали онуки, а згодом з’явився і правнук.

Він жив звичайним людським життям: працював, любив своїх рідних, будував плани, мріяв про майбутнє.

Та в цю історію увірвалася війна.

4 листопада 2023 року Станіслава Володимировича було призвано до лав Збройних Сил України по мобілізації Третім відділом Звенигородського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Черкаської області.

Станіслав Володимирович служив на посаді старшого стрільця 4-го аеромобільного відділення аеромобільного взводу 11-ї аеромобільної роти 3-го аеромобільного батальйону військової частини А4350.

Він сумлінно виконував військовий обов’язок, брав участь у бойових завданнях, здобував бойовий досвід, підтримував побратимів.

Він став на захист України не тому, що не боявся. А тому, що знав: є речі, важливіші за власний страх.

1 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання на території Донецької області зв’язок із Станіславом було втрачено.

Відтоді для його родини почався час очікування.

«Зник безвісти за особливих обставин».

Ці слова залишали маленьке віконце для надії. Бо поки немає остаточної звістки — серце чекає.

Рідні чекали, молилися, виходили на акції в підтримку зниклих безвісти та військовополонених. Вірили, що одного дня Станіслав переступить поріг рідного дому.

Понад два роки вони жили цією надією.

А потім прийшла звістка, якої боялися найбільше – Станіслав Ротаєнко загинув унаслідок мінометного обстрілу з боку противника -1квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Георгіївка Донецької області.

Разом із цією звісткою завершилося очікування. Але почався інший біль — біль остаточної втрати.

Сьогодні ми можемо сказати те, чого так довго не хотіли вимовляти:

Станіслав загинув, захищаючи Україну.

Йому було 54 роки.

Це вік, коли попереду ще стільки планів: бачити, як дорослішають діти, радіти онукам і правнукам, повертатися додому, збиратися за родинним столом, просто жити.

Але війна забрала у нього це майбутнє.

Та вона не може забрати найважливішого — пам’ять.

Станіслав залишиться у родинних історіях, у фотографіях, у спогадах тих, хто його знав і любив.

І назавжди залишиться в історії нашої громади та України як людина, яка у найважчий час не залишилася осторонь, а стала на захист своєї держави.

Він прожив своє життя, працюючи для родини. А завершив його, захищаючи Батьківщину.

Сьогодні, на центральній площі міста, схилені державні прапори, живий коридор шани. Поруч — родина, побратими, друзі, земляки.

І кожен із нас своїм мовчанням говорив одне:

Станіславе, ми пам’ятаємо. Ми вдячні. Ми схиляємо голови перед твоєю мужністю.

Від імені Тальнівської громади висловлюємо найщиріші співчуття дружині Людмилі Анатоліївні, донькам Ірині та Юлі, Марині, Катерині, Альоні, усім рідним і близьким Станіслава.

Немає слів, які зменшать ваш біль.

Є лише наша вдячність. Наша пам’ять. І наша молитва.

Нехай Господь прийме душу Героя у Своє Царство, а рідним дасть сили пережити цю непоправну втрату.

Пресслужба Тальнівської МТГ

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!