Вісті Черкащини Військовий шеврон чи індульгенція на хамство? Знайдіть 10 відмінностей
Сьогодні після відвідин лікаря в іншому місті я мала їхати додому. Почувалась я, відверто кажучи, кепсько, та все ж прийшла на автостанцію і стала в чергу за своїм квитком.
До відправлення мого автобуса залишалось ще близько 20 хвилин. І як тільки я нарешті дочекалась своєї черги, просто переді мною безцеремонно підходять двоє п’яних військових.
Один з яких зухвало заявляє: «Я військовий – я без черги!».
Добре, я не заперечую.
Відступаю вбік і зустрічаюся поглядом з його товаришем, який агресивно й зневажливо дивиться на мене, ледве кліпаючи п’яним оком.
І на мить мені стає просто огидно.
Таке враження, ніби це не вони щойно безцеремонно забрали чужу чергу, а всі навколо ще й залишилися їм винними.
А далі починається справжня вистава:
Один із них грубо звертається до касира і вимагає пояснень, чому водій не взяв їх в автобус. Автобус, на секундочку, вже поїхав, тому що в ньому просто не лишилось вільних місць. Жінка спокійно пояснює очевидні речі та пропонує єдиний можливий варіант – дочекатися наступного рейсу. Як ми всі розуміємо, вона не всемогутня – ні коня на скаку не зупинить, ні переповнений автобус назад не поверне.
Але ні.
У грубому, хамовитому і відверто п’яному тоні він продовжує вимагати від неї якихось пояснень.
І весь цей час повторює одну й ту саму фразу:
«А мені в окопі байдуже!».
Знову. І знову. І знову.
І Чесно? У якийсь момент мені стало щиро шкода цю жінку.
Тому що перед ним стояла не людина, яка відправляла його на фронт.
Не людина, яка ухвалює державні рішення.
Не людина, яка винна у його болю, образах чи життєвих труднощах.
Перед ним стояла звичайна касирка, яка просто виконувала свою роботу.
І чим довше я слухала цю сюрреалістичну розмову, тим більше мене охоплювало неприємне відчуття, що слова про окоп використовуються не як біль, який хочуть висловити, а як універсальний аргумент, який нібито має виправдати будь-яке хамство, будь-яку грубість і будь-яку зневагу до оточуючих.
До відправлення мого автобуса залишалося якихось п’ять хвилин.
Я чудово розуміла, що через цю безглузду й абсурдну ситуацію можу просто не встигнути.
І відверто кажучи, ця ситуація викликала в мені стільки обурення і зневаги, що я навіть не збираюся цього приховувати.
Я мала непереборне бажання втрутитися в розмову.
Але, думаю, усі чудово розуміють, чим зазвичай закінчуються спроби молодої тендітної дівчини апелювати до здорового глузду двох нетверезих, агресивних і психічно неврівноважених чоловіків.
Я підійшла до водія і запитала, чи можу придбати квиток безпосередньо в нього.
До речі, хочу окремо відзначити його позицію.
Він відмовився брати мене без квитка з каси.
І тут справді дві сторони однієї медалі:
З одного боку – людина сумлінно, чесно і відповідально виконує свою роботу.
З іншого – я вже майже змирилася з тим, що залишуся сидіти на лавці автостанції в чужому місті, тому що це був останній автобус додому.
На щастя, витримана, мудра і надзвичайно терпляча жінка на касі все ж змогла тимчасово владнати ситуацію.
І я отримала свій квиток.
Але мене й досі не полишає думка, що після мого від’їзду ця спокійна жінка залишилася сам на сам із двома нетверезими, безпардонними та агресивними чоловіками, які чомусь вирішили зробити її відповідальною за всі несправедливості власного життя.
Можливо, цей текст зазнає осуду.
Можливо, хтось скаже, що зараз не час говорити про такі речі.
Але я не збираюся закривати очі на те, що бачу.
А знаєте, що лякає найбільше?
Що це далеко не перший випадок.
Не перша така ситуація.
І навіть не перша історія, після якої ловиш себе на думці, що людей у формі дедалі частіше починають сприймати не як джерело безпеки, а як потенційну загрозу.
І ось цього мені по-справжньому страшно.
Я з величезною повагою і щирим співчуттям ставлюся до того пекельного досвіду, через який довелось пройти нашим військовим.
І до втрат.
І до болю.
І до розпачу.
І до виснаження.
І до тих глибоких внутрішніх ран, яких ніколи не побачить стороннє око.
Але є речі, які я не готова виправдовувати.
Ні хамство.
Ні зверхність.
Ні вседозволеність.
Ні приниження інших людей.
Ні переконання, що форма автоматично дає право ставити себе вище за інших.
Для мене військовий – це передусім людина честі.
Людина, яка свідомо бере на себе цю надзвичайно важку місію – захищати свою державу, свою землю і свій народ.
І саме тому звання військового повинно викликати повагу.
Не страх.
Не настороженість.
Не бажання перейти на інший бік вулиці.
І найгірше у всій цій історії навіть не хамство.
Надзвичайно щемко бачити, як люди власними вчинками знецінюють те, за що іншим довелось заплатити надто високу ціну.
Як шеврон, який мав би викликати повагу, починає викликати настороженість.
Як довіра, заслужена одними, перетворюється на індульгенцію для інших.
А цього в нашій країні не має бути ніколи.
І попри все написане вище, я щиро вдячна нашим військовим.
Справжнім військовим.
Тим, хто не прикриває формою власну невихованість.
Тим, хто не перетворює свій біль на інструмент тиску на інших людей.
Тим, хто навіть після пережитого жаху залишається сильною, чесною і порядною людиною.
Саме через таких людей українське військо залишається для мене символом справжньої людської гідності.
Саме через таких людей слово «захисник» для мене звучить гордо.
І саме через таких людей мені боляче бачити тих, хто своєю поведінкою паплюжить честь, яку інші виборювали потом, кров’ю і власним життям.
І мені дуже не хочеться жити в країні, де люди починають боятися тих, перед ким мали б схиляти голову з поваги.
Коли честь, кров’ю зароблена одними, стає звичайним прикриттям для інших.
Адже Україна тримається на людях із совістю.
На людях із честю.
На людях, які попри всі найстрашніші часи не втрачають людської подоби.
Слава українським військовим!
Слава людяності!
Слава Україні!
Дарина КРИГА
