Вісті Черкащини Радянщина, яку не соромно рятувати: хмельничанин зібрав волонтерів із різних куточків країни заради мозаїк
Півстоліття тому за мозаїку на зупинці художниця отримала не гроші, а мішок картоплі й буряків з колгоспу. Сьогодні такі роботи радше зносять, ніж рятують: одну знищили дорожники, ще п’ять готували під демонтаж. Хмельничанин Олег Левій уже кілька років їздить Україною, щоб знаходити такі зупинки і рятувати їх від забуття.
#ШОТАМ розповідає, чому піарник проміняв вихідні на боротьбу за мозаїки, які самі митці колись творили під тиском системи, і які послання радянським цензорам ховали українці.
Олег Левій
засновник проєкту «Кінцева»
Їхав велосипедом додому і знайшов забуту спадщину на узбіччі
Коли почалася велика війна, я їхав ровером зі Львова додому, на Хмельниччину, і побачив занедбані зупинки з мозаїкою. Тоді всі навколо намагалися робити щось корисне для країни, і мені захотілося бути частиною цього колективного процесу змін.
Тож я вирішив поєднати бажання помічати красу там, де її не помічають інші, і використати свої навички піарника, щоб популяризувати українську спадщину. Втім, одразу реалізувати задум не вдалося. Спочатку знімав короткі відео для тік-ток та інстаграм про мозаїки, які знаходив під час своїх поїздок. Згодом я створив телеграм-канал. Там почав регулярно публікувати фотографії автобусних зупинок із мозаїками, цікаві факти про них, новини та власні дослідження.
Перша мозаїка, яку я сфотографував і зрозумів, що хочу її досліджувати, розташована на трасі між Здолбуновом і Острогом. Я тоді і гадки не мав, що через кілька років познайомлюся з її авторкою — художницею Тетяною Лукашевич, яка створила цю роботу ще у 1980-х роках. На одній із зупинок вона зобразила двох доярок, що йдуть полем, — без жодного радянського символу чи ідеологічного акценту, максимально побутово й по-українськи.
Пізніше ми зустрілися і Тетяна розповіла, що художники ніколи не створювали такі мозаїки випадково. Вони завжди відштовхувалися від місцевості, де розташовувалася зупинка: надихалися природою, історією чи навіть назвою села. Наприклад, у селі Грушка на Поділлі на мозаїці зображені груші. Тому в багатьох композиціях можна побачити місцевих рослин, птахів та квіти.
Мозаїки містили сенси, які бачили не всі
Мене часто запитують, чому я займаюся мозаїками, адже багато людей досі асоціюють їх із радянщиною. Насправді саме на це питання мій проєкт і намагається знайти відповідь. Чомусь нам легше зберігати якісь практичні речі. Ми рідко говоримо, що завод чи житловий будинок, збудований у радянський період, — це «радянщина», яку потрібно знищити. Але коли йдеться про мистецтво — чомусь хочеться його знищити.
Та коли починаєш досліджувати біографії художників і історію створення мозаїк, розумієш, що самі митці часто були заручниками системи. Ми часто навіть не уявляємо, через що доводилося проходити авторам мозаїк. Щоб реалізувати свій задум, художник спершу створював ескіз, потім проходив численні погодження, отримував зауваження від комісій, змінював композицію. Іноді його буквально змушували додати Леніна, серп і молот чи інші ідеологічні символи.
Важливо вивчати історію конкретної роботи, дізнаватися про її автора, залучати мистецтвознавців, які можуть побачити приховані сенси через езопову мову мозаїк. Один рівень був зрозумілий усім і відповідав вимогам часу, а інший — містив символи й образи, які могли прочитати лише уважні або добре обізнані люди.
За зовні радянським сюжетом художник ховав насмішку над системою
У 2023 році мені вдалося відмити свою першу автобусну зупинку від графіті, яке повністю закривало мозаїку. Це була зупинка в селі Домажир неподалік Львова. Після очистки я побачив композицію із краєвидами села, сценами обробітку поля, бандурою, соняшником, книгою.
Коли показав результат у соцмережах, люди почали писати, запитувати, як можна долучитися. Уже восени 2023 року ми разом із волонтерами очистили ще дві мозаїчні зупинки — у Коросному та Холодновідці, обидві неподалік Львова.
Особливо запам’яталася історія зупинки в Холодновідці. Майже випадково мені вдалося знайти автора мозаїки — художника Ласло Пушкаша, який менше ніж за місяць після нашої зустрічі помер. Мені та усій команді, яка долучалася до очищення цієї зупинки тоді було дуже сумно. Але сподіваюся, що за життя він усе-таки встиг дізнатися, що ми доглянули за його роботою, що його мозаїка збереглася і що вона комусь досі потрібна.
Пушкаш народився в Ужгороді, а в 1980-х переїхав до Угорщини, де став священником. На жаль, художники того покоління поступово відходять, і разом із ними ми втрачаємо можливість почути їхні історії.
Я спілкувався із донькою Пушкаша Бернадет, яка розповіла, що її батько категорично не сприймав комуністичний режим, хоча зовні його роботи іноді здавалися цілком ідеологічними. Насправді він приховував у них інший зміст: наприклад, на зупинці в селі Янгелівка зображений піонер, який стоїть навколішки перед ракетою. На перший погляд, це — немов прославлення радянської космічної програми. Але, за словами доньки художника, таким чином творець висміював систему, яка вкладала величезні ресурси в космос, тоді як звичайні люди жили в умовах постійного дефіциту.
Одну зупинку знесли й планували ще п’ять — проте їх вдалося врятувати
Деякі місцеві підозріло ставляться до фотографування мною зупинок. Певно, це через війну. Одного разу на мене навіть викликали поліцію. Довелося приблизно годину чекати, поки вони приїдуть, щоб перевірити мій телефон. Людина не повірила мені, що я роблю це, аби задокументувати стан цих зупинок.
А ось в Оброшині була трохи кумедна ситуація. Наша толока припала на Зелені свята. Тож деякі місцеві трохи нас засуджували, що ми працюємо у свято.
Найбільша проблема — це постійна боротьба за те, щоб ці зупинки просто не знесли. На жаль, установи, які відповідають за дороги та інфраструктуру, не бачать у них культурної цінності. Наприклад, у селі Смереків на Львівщині під час ремонту дороги зі Львова на Раву-Руську знесли мозаїчну зупинку. А вона була в дуже хорошому стані — такі зупинки сьогодні рідкість. Планували демонтувати й інші зупинки на цій дорозі, їх там близько п’яти.
Водночас один із депутатів Рава-Руської міської громади першим помітив, що зупинку демонтували, і почав привертати до цього увагу. Він написав мені, а також Богдану Зятику, викладачу Львівської національної академії мистецтв. Пізніше до ініціативи долучився інший депутат Львівської облради, і разом нам вдалося домовитися з дорожніми структурами зберегти інші зупинки.
Знайшов мозаїку Алли Горської, яку зафарбували після її вбивства
Після перших толок була пауза, але за це час я продовжував їздити Україною, документувати мозаїки. Побував на Черкащині, де сфотографував останню мозаїку Алли Горської та Віктора Зарецького «Птах», яка розташована на фасаді колишньої їдальні «Супій». Я мріяв поглянути на цю роботу ще з 2023 року, коли вперше побачив її фотографію у соцмережах.
За рік я нарешті зміг це зробити. Мозаїка розташована в селі Гельмязів на Черкащині, яке досить віддалене від великих центрів. Тож спочатку доїхав потягом до Києва, потім електричкою до Гребінки, а звідти ще приблизно 70 кілометрів велосипедом до села. На місці я сфотографував мозаїку і почав розповідати про неї в соцмережах.
Мою публікацію побачила черкаська журналістка, яка провела своє журналістське розслідування і зʼясувала, що Горська створила цю мозаїку не за гроші. За роботу вона отримувала лише харчі: овочі та фрукти від колгоспу, який замовив мозаїку. А ще в середині мозаїки був унікальний розпис, який після вбивства Горської дуже швидко зафарбували. Але журналістці вдалося знайти фотографію, на якій він зберігся. Тепер Черкаська обласна адміністрація працює над тим, щоб надати цій роботі статус пам’ятки.
Перша толока за межами Львівщини об’єднала людей з усієї країни
Цього року ми повернулися до проведення толок. Одну з них організували в селі Оброшине на Львівщині. Раніше ми очищували мозаїки від бруду та графіті, то тепер почали виконувати й більш делікатні роботи: білили стелю зупинки, повертали на місце шматочки смальти, які відпали, вчилися працювати зі збереженням таких об’єктів. А ще під час цієї толоки ми співали народні українські пісні.
За місяць ми вперше провели толоку за межами Львівщини — у Хмельницькому, на автобусній зупинці «Ружична». Тож тепер мій проєкт виходить за межі одного регіону й об’єднує людей по всій країні.
На сьогодні нам вдалося очистити п’ять мозаїчних автобусних зупинок. Також ми долучилися до відновлення унікального мозаїчного дитячого майданчика у Львові. Це був спільний проєкт із відповідальним бізнесом: клінінгова компанія сама звернулася до мене із пропозицією допомогти.
Майданчик збудували ще у 1984 році разом із житловим будинком. Він прикрашений мозаїчними фігурами морських мешканців — крабом, морською зіркою, морським коником та великим триголовим морським драконом. За понад 40 років мозаїки вкрилися мохом, потемніли, були розмальовані та частково засипані землею. Під час роботи місцеві мешканці підказали нам, що під шаром ґрунту захований ще один мозаїчний краб. Ми буквально відкопували його, так само, як і морську зірку.
Повноцінної команди в проєкту немає й досі. Основною роботою займаюся я сам, а також до різних ініціатив долучаються волонтери. Найбільше мене дивує те, хто приходить на наші толоки. Це дуже різні люди. Уже на першій спільній акції були волонтери із Дніпра, Запоріжжя, Тернополя, Хмельницького, Львова. Часто приїжджають внутрішньо переміщені особи, які шукають нову спільноту, нові знайомства і хочуть бути корисними.
Найкращий показник, що моя робота приносить плоди — це люди, які починають діяти самі. Після наших перших толок подібні ініціативи з’явилися в різних куточках України. Тож приєднуйтеся до нашого проєкту, аби разом зберігати нашу культурну спадщину.
Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію
Читайте нас також в Telegram!
