Від бабусі й дідуся до онуки: родина з Умані об’єдналася заради допомоги військовим

До волонтерського осередку «Павлівські бджілки», що на Тальнівщині, нещодавно завітала родина Почапських з Умані. Лариса та Володимир Почапські приїхали, щоб зустрітися з людьми, з якими їх об’єднує спільна справа – допомога українським військовим. Гості привезли із собою особливий подарунок – тубус, переданий бійцями 5-ї штурмової бригади. Разом із дорослими до зустрічі долучилася і 13-річна Мілана – онука, яка вже має власний внесок у підтримку захисників.

Для родини Почапських волонтерство почалося з перших днів повномасштабного вторгнення. У 2022 році добровольцем до війська пішов зять Лариси – батько Мілани. Саме тоді рідні почали активно шукати можливості допомагати військовим. Згодом це стало спільною справою всієї родини.

– Волонтеримо ми як сім’я. У нас дуже багато рідних воюють, тому осторонь залишатися не могли, – розповідає Лариса Почапська.

Родина не обмежується якимось одним напрямком допомоги. Організовують збори, закуповують автомобілі, тепловізори, дрони Mavic та FPV, передають продукти, одяг, ліки й амуніцію. Підтримують також поранених у шпиталях, допомагають звільненим із полону військовим. А ще регулярно їздять на передову, де мають чимало підопічних підрозділів.

Знайомство з волонтерами Тальнівщини відбулося завдяки керівнику благодійного фонду, з яким співпрацювали волонтери з Умані. Коли виникла потреба забезпечити кілька військових підрозділів домашньою їжею, він розповів про людей, які цим займаються в нашій громаді. Так і почалося спілкування, яке згодом переросло в особисті зустрічі.

Тальнівщина для родини не обмежується одним волонтерським осередком. Під час поїздок вони також навідуються в Онопріївку та Колодисте, де місцеві господині теж готують домашні страви для українських захисників.

Особливе місце у волонтерській родині займає 13-річна Мілана. Дівчинка навчається у восьмому класі Уманської школи №1 і вже близько року активно допомагає рідним. Мілана готує для військових сухі сніданки: змішує у потрібних пропорціях сухе молоко, горіхи та сухофрукти, а потім розкладає суміш у порційні пакети. Захисникам залишається лише залити її окропом і за кілька хвилин отримати поживний перекус. Також дівчинка допомагає рідним під час пакування та підготовки вантажів. А ще має власну банківську картку, з якої донатить на потреби військових. На допомогу віддає навіть свої кишенькові гроші.

– Вона бачить, коли ми відкриваємо збори, і дуже переживає, якщо люди не відгукуються. Каже, що хтось міг би знайти хоча б десять гривень або придбати пачку ліків. Для неї це справді важливо, – ділиться бабуся.

Мілана знає про війну не з новин чи розповідей дорослих: від самого початку повномасштабного вторгнення її тато перебуває на фронті. У війську також служить дядько.

Перші півтора року були особливо важкими для дівчинки. Розмови з батьком були нечастими. Іноді минав тривалий час, перш ніж рідні знову могли почути його голос. Не було й відпусток, тож Мілана довго не мала змоги побачитися з татом. Для дитини це означало постійне очікування та хвилювання за найдорожчу людину.

Зараз вони намагаються спілкуватися майже щодня, якщо дозволяють обставини та є зв’язок. Та й тепер трапляється, що батько не виходить на зв’язок по кілька днів. У такі моменти дівчинка дуже переживає та чекає, коли тато знову дасть про себе знати. Водночас у її житті є місце не лише для хвилювань, а й для дитячих захоплень. Одне з них – мотокрос. Гурток в Умані організував ветеран спеціально для дітей військовослужбовців і ветеранів.

За словами Лариси Почапської, сьогодні одним із найбільших випробувань для волонтерів залишаються збори. Люди поступово звикають до війни, і те, що раніше викликало активний відгук, нерідко стає буденністю. Та найважче – отримувати звістки, що допомога, на яку збирали кошти, вже не потрібна.

Лариса згадує випадок, коли родина збирала гроші на зарядну станцію для військових. Згодом їй зателефонували й повідомили, що більшість бійців, для яких призначалася допомога, загинули.

Іншим разом волонтери збирали кошти на придбання коліс для військових автомобілів. Але поки тривала робота, машини згоріли.

– Найважче дізнаватися, що не встигли. Що вже немає кому збирати, – говорить волонтерка.

Попри всі труднощі, Лариса Почапська переконана: допомагати військовим потрібно й надалі. Адже від цього залежить не лише ситуація на фронті, а й майбутнє дітей.

– Моя онучка хоче жити в Україні. І я хочу, щоб вона тут жила. Щоб це була наша земля, щоб не доводилося ходити під чужими прапорами, – каже Лариса.

Сили додають і самі військові. Волонтерка згадує, як під час поїздок на передову захисники дякують за допомогу й кажуть, що для них важливо навіть те, що до них приїжджають. А особливо надихає усвідомлення, що передане обладнання чи техніка можуть урятувати життя.

Найбільше ж Лариса мріє, щоб її рідні та всі українські військові повернулися додому. Щоб Мілана та інші діти могли зростати без страху за своїх батьків, займатися улюбленими справами й будувати майбутнє у вільній Україні.

Тая КАЯФЮК

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!