Смак дому в реторт-пакетах: як село на Тальнівщині годує та зігріває фронт

Що не день в хаті волонтерки Людмили Перцевої з Онопріївки, що на Тальнівщині, закипає велика робота. Разом із подругами-однодумницями вона готує і відправляє захисникам тонни домашніх страв. Як звичайний сільський посуд стає опорою для війська, чому до справи долучаються цілі школи та де люди беруть сили для цієї тривалої виснажливої праці – розповідаємо в цій історії.

Своє коло: коли разом легше триматися

Літо минуло, і волонтерські запаси в Онопріївці спорожніли. Тим часом запитів від військових стає дедалі більше. Щоб кулінарні автоклави не холонули, Людмила Перцева звернулася по допомогу до місцевих шкіл, попросивши поділитися продуктами, бодай потроху.

Уже в п’ятницю Людмила Перцева й Олег Цимбал під’їхали до школи та забрали повні клунки допомоги, аби робота в Онопріївці не зупинялася. Не залишиться осторонь і Тальнівський НВК №1.

Коли нашу героїню запитують про помічників, вона каже коротко: «Ми». Але за цим словом – долі людей, які щодня сходяться до її хати. «Уже похолодало, тож довелося вмикати обігрівачі й діставати газові балони, – розповідає Людмила. – Наш Олег Цимбал бере на себе всю технічну частину: сам майструє ці балони й передає бійцям. Поруч постійно плетуть маскувальні сітки “Мошурівські павучки”. А на кухні працюють мої дівчата: Світлана, Оксана, Людмила й Наталія».

У кожної з цих жінок своя історія і свій біль. Чоловік Світлани Майчук, Микола, пройшов фронт, його комісували за станом здоров’я. Подружжя спочатку приїздило підтримати волонтерів, а потім Світлана так і залишилася на кухні, бо добре знає, чого хлопці на передовій потребують найбільше. В Оксани Драгун серце крається за двох синів, які зараз воюють. А Наталя й Люда – переселенки, які втратили свій дім, знайшли прихисток на Тальнівщині й тепер разом з усіма віддають сили спільній справі.

Борщ, кускус і млинці з сиром: домашнє меню для передової

Онопріївські господині славляться поживною домашньою їжею, яку вони фасують у спеціальні реторт-пакети. Такі страви місяцями зберігаються в польових умовах, а щоб пообідати, бійцям достатньо покласти пакет у гарячу воду. Волонтерське меню багате й розмаїте: наваристі борщі, тушкована капуста з квасолею та м’ясом, соковиті ліниві голубці. На гарнір готують різноманітні каші з м’ясною підливкою – від звичної гречки до розсипчастого булгура й кускусу. Подбали навіть про десерт: пакують солодкі млинці з домашнім сиром.

Пакунки рахують сотнями. З Онопріївки на передову регулярно їдуть коробки, де бережно складено по 100, 150 чи 300 порцій. «Хлопці від нашої кухні в захваті, – ділиться пані Людмила. – Одна з бригад, якій допомагаємо постійно, зізнається: їм часто привозять сухпайки від різних організацій, але наші – найкращі, бо пахнуть домом. Днями відправила велику партію побратимам Миколи Майчука на Харківський напрямок. Одразу після того приїжджав інший боєць, забрав свіжі пакунки. Наприкінці місяця хлопці знову повернуться, бо гаряча домашня їжа в окопах потрібна завжди».

Коли каністра рятує життя, а земляки підставляють плече

Окрім кулінарних клопотів, волонтерам доводиться шукати для фронту прості, але дефіцитні речі. На передовій завжди бракує ємностей для питної води чи пального, тому в Онопріївці збирають пластикові каністри й великими партіями відправляють їх на передову.

«Усі посилки ми відправляємо Новою поштою, навіть каністри пакуємо по 50 штук за раз, – розповідає Людмила. – Ось скоро має приїхати захисник із Соколівочки, просив привезти ще 40 штук. Поки маємо в запасі, а далі знову буду шукати й просити людей, бо без води та пального на позиціях ніяк».

Завдяки такій відданості волонтерського осередку про Онопріївку знають навіть за кордоном – сюди приїздять іноземні волонтери з Великої Британії, США й Молдови. Разом вони зібрали потужну допомогу й переправили її підрозділам на Чернігівщину.

Дзвінок із передової замість ліків

Ця робота – виснажливий марафон, який триває роками без вихідних чи перепочинку. Жінки трудяться попри втому та негаразди зі здоров’ям. «Бувають дні, коли з ніг палишся від утоми, – ділиться Людмила Перцева. – Думаєш: усе, більше не можу, сил немає, ледве ходжу, треба все кидати. Але в цей момент телефонують хлопці з «нуля». Питають, як ми тут, дякують за минулу посилку. І як їм відмовиш? Як повернеться язик сказати, що ми втомилися? Вони там, під обстрілами, тримаються заради нас, тож і ми мусимо стояти тут. Мене повертають до життя ті короткі розмови, прислані з передової шеврони. Це наш спільний вузол, який уже нічим не розірвеш».

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!