«Колесо пошуків закрутилося завдяки небайдужим»: письменниця Оксана Проценко про тальнівське коріння, родинні таємниці й нові книжки

Лауреатка літературних премій Оксана Проценко зуміла самотужки, з чистого аркуша відшукати свій рід на Черкащині. Сьогодні авторка ділиться дивовижними архівними знахідками та невигаданими історіями предків, які ожили на сторінках її праці «Життя родини як дзеркало історії». Також вона ділиться секретами творчості для дітей і задумом написати великий роман про власну бабусю.

–Пані Оксано, почнемо з головної інтриги для наших читачів: Ваше родове коріння походить з Тальнівщини. Які сімейні спогади пов’язують Вас із нашим краєм?

– Шлю найтепліші вітання всій Тальнівщині й дякую, що прихилили серце до моїх книжок. На жаль, мені ніколи не випадало гостювати у ваших краях. Дідусь із бабусею відійшли, коли я була зовсім маленькою. Згодом хвороба забрала й батька – згас іще молодим. Тому шукати свій рід мені довелося самотужки, з чистого аркуша.

– Як же тоді Вам вдалося простежити історію свого роду?

– Змалечку я пам’ятала, що дідусь і бабуся родом із Тального. На щастя, мій прадід мав рідкісне ім’я – Боніфатій, й от за цю ниточку я вхопилася, коли шукала бодай щось у мережі. Уводила в пошуковик: «Тальне. Проценко Боніфатійович». І врешті успіх! Натрапила на статті про тамтешніх директорів шкіл – Володимира (репресованого) й Кирила Боніфатійовичів.

Ця знахідка мені підказала, куди йти далі. Я звернулася до Тальнівського відділу освіти, а звідти мене вже спрямували до голів сільських рад у ті села, де колись учителювали брати.

Тамара Гаюн, колишня очільниця сільської ради села Гордашівка, за своїми каналами розшукала номер телефону онука Кирила Проценка – Миколи Петровича Паламарчука. Я безмежно вдячна їй за цю допомогу: навіть не уявляю, як би змогла здійснити пошуки без Тамари Іванівни. Так ми познайомилися з паном Миколою, моїм троюрідним братом, і після нашої розмови колесо пошуків закрутилося.

Користуючись нагодою, дякую тальнівському досліднику з генеалогії Олександру Григоровичу Лущану за неоціненну допомогу в пошуку архівних документів про родину Проценків. Такі документальні свідчення безумовно збагатили мою книжку.

–Ваша книга «Життя родини як дзеркало історії» присвячена генеалогії. Чи відображені в ній якісь факти, події або постаті, пов’язані з нашою черкаською землею?

– Родичам по лінії Проценків у книзі присвячено сорок сторінок формату А4. Більшість із них народилися й прожили вік на Черкащині. Саме тому бурі й переломи, що повсякчас струшували цей край, назавжди закарбувалися в їхніх долях. Тут і життя за царату, і потрясіння від приходу більшовиків, колективізація й Голодомор. Окремим болем проростають роки Другої світової війни й участь Проценків у партизанському загоні, що чинив опір нацистській навалі. Не оминула книга й повоєнного часу.

Родичі розповіли, що прадід Боніфатій був обозним. Він збирав селян із власними возами, об’їжджав навколишні села й скуповував збіжжя, щоб згодом везти його до залізничної станції та переправляти в Європу. Перед нами постає жива історія тогочасного тутешнього підприємництва – свідчення міцних зв’язків нашого краю з європейським світом.

А ось сторінки з життя Кирила Боніфатійовича. На його долю випало три арешти й ув’язнення, причому щоразу за іншої влади. Уперше юнак привернув увагу царської поліції ще до 1917 року, який ішов вулицею, тримаючи в руках підпільну газету «Іскра». Це помітили й одразу його схопили. Та поки везли до відділку, Кирило ту газету з’їв. На місці його обшукали, нічого не знайшли, тож мусили відпустити.

Згодом у селі Павлівка Перша відкрили дитячий притулок, який і очолив Кирило. Коли під час Голодомору більшовики вигрібали з комор збіжжя до останньої зернини, директор, щоб урятувати вихованців від голодної смерті, наважився на хитрість: замість пшениці віддав насіння соняшника. Обман викрили, і чоловіка знову за ґрати. Лише завдяки неймовірним зусиллям старшого брата Володимира й Максима Йосиповича Чорновола (батька майбутнього провідника В’ячеслава) Кирила вдалося вирвати на волю.

У роки Другої світової війни німці схопили доньку його друга і ще чимало тальнівської молоді, аби відправити на примусові роботи. Ешелон мав рушити вже наступного дня, тож ув’язнених тримали під замком у дерев’яному хліві на території другої міської школи. Надвечір товариші зважилися на порятунок дівчини. Задумали хитрощі: батько пішов частувати поліцаїв оковитою, а Кирило тим часом мав відімкнути двері. Так і вчинили. Поки один відволікав варту, інший розкрутив дріт, яким було спутано клямку. На той час, як охоронці похопилися, половина бранців уже розбіглася. Батькові з донькою вдалося надійно сховатися, а от Кирила тепер заарештували окупанти. З-під варти його звільнив прихід Червоної армії.

Подібних доль у моєму роду багато. Саме тому я й обрала для книжки таку назву, адже ніхто не спроможний опинитися осторонь великої історії: жорна так чи інакше перетирають кожне людське життя.

–Ваші книжки відкривають юним читачам дивовижний світ. Чому ви обрали саме цю аудиторію і як сьогодні конкурувати з гаджетами за їхню увагу?

– У моєму творчому доробку п’ять видань для дітей: «Принцеса Оріону й магічна абетка», «Подорожі в часі», «До школи», «Дивовижне довкола» та «Чарівне поруч». Як на мене, цифрові пристрої та паперові сторінки – зовсім не вороги. Вони мають гармонійно доповнювати одне одного, відкриваючи людині світ. Книжка ж, попри плин століть і будь-які новації, завжди залишатиметься особливим скарбом як для дорослого, так і для малого читача.

Скажімо, «Подорожі в часі» – збірка з чотирьох оповідань, що знайомлять юних читачів із визначними місцями й постатями нашого минулого.

Одне з них, «Три скарби», принесло мені перемогу на V Літературному конкурсі імені Івана Дубинця. Сюжет розгортається в Медвині на Київщині, де герої в пошуках реліквій потрапляють спочатку в добу Козаччини, а згодом – на початок ХХ століття. Пройшовши крізь випробування, мандрівники розуміють: найбільше багатство вони вже мають у собі.

Інший твір, «Подорож крізь століття», відзначили на конкурсі «Сила слова, сила духу». Він з’явився на сторінках газети «Вісті Борзнянщини» й ожив в ефірі «Радіо Борзна». Герої оповідання опиняються в цьому місті на Чернігівщині початку минулого віку, де їх заарештовує жандарм. Їм доводиться пережити чимало пригод, аби знайти шлях додому.

Оповідання «Канікули у Старконі» переносить у Старокостянтинів на Хмельниччині, у часи князя Костянтина Острозького. Сучасні учні допомагають володарю ухвалити доленосне рішення щодо великої справи, яку він задумав.

А от «Жива вода» веде до Коростеня на Житомирщині. Персонажі опиняються в таборі княгині Ольги, яка прийшла мститися за смерть чоловіка. Вони розповідають княгині, яку величну роль її рід відіграє в нашій історії, і незбагненною стежкою повертаються в рідний час.

–Ваша книга для дорослих має дуже влучну назву «У фокусі – життя». Що сьогодні перебуває в центрі вашої творчості й де Ви знаходите розраду й сили для натхнення?

–Для мене творчість стала тим надійним осередком, що, попри все,  дає сили жити й триматися. Тому занурююся в роботу з радістю.

Якщо говорити про плани, то я розпочала новий задум для молодших школярів –  інтерактивний мистецький календар «Рік-Витівник», який супроводжуватиме дитину місяць за місяцем. Це великий збірник, де під однією обкладинкою об’єдналися твори багатьох авторів: вірші, казки, оповідання, пісні, комікси, пізнавальні статті й загадки на кожну пору року. Зараз ми якраз завершуємо роботу над випуском на 2027 рік.

А ще я почала писати великий роман про свою бабусю – мамину маму, яка прожила неймовірно важкий вік: застала і полонізацію, і нацистську окупацію, і комуністичні жорна. Попереду ще довга й кропітка праця над цією книжкою, але для мене це надважливо.

–Ви переможниця та лавреатка багатьох літературних конкурсів. Яка з нагород для Вас найдорожча і чому?

–Мені складно виділити якусь одну відзнаку, адже всі вони – свідчення того, що мої тексти потрібні людям, а в кожен із них я вкладаю всю душу. Нещодавно, 23 вересня 2026 року, оголосили лавреатів престижної Літературної премії імені Михайла Чайковського. Те, що серед них опинилося й моє ім’я, – неймовірна честь і велика радість. Та знаєте, найбільше гріє серце, коли люди самі пишуть чи телефонують і кажуть: «Нам порадили звернутися саме до Вас, хочемо придбати Вашу книжку, бо чули про неї стільки світлих відгуків!». Отакі хвилини й дають найсильніший поштовх, аби творити далі.

–Що б Ви хотіли побажати жителям Тальнівської громади й читачам «Нового Дзвону»? І чи завітаєте до нас у гості з презентацією?

— Я неймовірно хочу відвідати Тальне. Тим паче, що тепер маю там велику рідню, з якою досі ми бачилися лише через екрани моніторів. Мене вже запрошували виступити в Тальнівському музеї історії. Щиро сподіваюся, що коли настане омріяний спокій, я неодмінно приїду в гості й пройдуся землею своїх пращурів.

А сьогодні мені хочеться побажати всій Тальнівській громаді затишку, злагоди й незгасної любові до свого краю. Бережімо одне одного, адже наша сила – у тому теплі, яким ми ділимося, і в тій рідності, яку зуміли зберегти попри всі відстані.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!