Кілька міфів про пам’ятник прикордонникам біля Легедзиного на Черкащині

Пам’ятник прикордонникам біля Легедзиного

У травні 2003 року у Легедзиному, що на Тальнівщині, понад дорогою, що веде від села до Умані, відкрили пам’ятник загиблим прикордонникам Окремої Коломийської прикордонної комендатури та їхнім службовим собакам. Відтоді сюди щороку приїжджають побратими-прикордонники (з Одеси, Оршанця та ін.), вшановують пам’ять тих, хто поліг у нерівному бою з фашистськими загарбниками. На теренах інтернету, у тій же «Вікіпедії» пишуть, що саме на цьому місці, де й встановлений пам’ятник, відбувся смертоносний бій, у якому загинули всі прикордонники. Проте інформацію і щодо місця бою, і щодо того, скільки загинуло під час нього бійців, можна спростувати, як і деякі інші моменти, пов’язані з цим місцем пам’яті.
Отже, міф перший: на місці встановлення пам’ятника відбулися бої, де й загинули 500 прикордонників та їх 150 службових собак. Свого часу автором такої ідеї – встановити пам’ятник полеглим прикордонникам та їх службовим собакам – став місцевий краєзнавець та журналіст А.І. Поліщук. Але чи відповідає місце встановлення історичній дійсності? Відвідувачам пам’ятника, що зараз нагадує, скоріше, меморіальний комплекс, може здатися, що він встановлений на місці, де й справді відбувся останній бій прикордонників. І в це цілком можна повірити, прочитавши надписи: «Зупинись і поклонись. Тут в липні 1941 року піднялися в останню атаку на ворога бійці Окремої Коломийської прикордонної комендатури. 500 прикордонників і 150 їх службових собак лягли смертю хоробрих у тому бою, вони залишись навічно вірними присязі рідній землі». Але мало хто знає, що насправді цей бій відбувся не на цьому місці, а з протилежної сторони Легедзиного, за селом у сторону Тальянок, а не Умані.
Владислав Чабанюк, директор Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура» підтверджує цей факт. Каже, що якби це був пам’ятний знак, не так би було важливо, де він встановлений.
– Коли кажуть, що це пам’ятник і це місце, де відбувся цей бій – це не так. Бої були в різних точках, тривали 3 дні біля села і в селі: і 30-го, і 31-го липня, і 1 серпня 1941 року. Але саме бій прикордонників, де вони були з собаками, був за пару кілометрів від цього місця – на окраїні села з боку Тальянок, в районі теперішнього цегельного заводу і кар’єру, а не за селом в сторону Умані. Але більшість же не кажуть, що просто пам’ятний знак, – каже Владислав Васильович.
Міф другий: полеглі прикордонники та їх собаки поховані на місці, де встановлений пам’ятник. Оскільки пам’ятник розташований на пагорбі, комусь може здатися (а хтось навіть вірить, що це правда), що це і є місце захоронення полеглих бійців та собак. Але це – не більше, ніж вигадка, результат роботи уяви та фантазії. А чого б не вірити, якщо біля підніжжя можна прочитати: «Родять хліба на полі бою, весну приносять журавлі, та все ж душа кричить від болю за тих, хто вічно тут лежить»?
– Дехто каже, що це не просто місце, де були бої, а що цей насипаний горб – це є місце поховання бійців, що там і собаки поховані. Поховання прикордонників у тому місці немає. То курган, який ніхто, скоріше за все, не досліджував. Там знаходиться ряд курганів доби бронзи і скіфського часу. Це один із курганів того періоду, якому кілька тисяч років. Більшість полеглих прикордонників похована у братській могилі біля Легедзинської школи, інших не знайшли – досі лежать по городах, по полях, – каже Владислав Чабанюк.
Міф третій: загинули всі прикордонники, які брали участь у бою під Легедзиним. І такою є інформація, вказана і на самому пам’ятнику, і у тій же «Вікіпедії» чітко вказано: «У цьому бою загинули всі прикордонники». Але й це – суцільна маячня. Ще кілька років тому, у 75-ту річницю останнього бою прикордонників, стало відомо, що один із бійців вижив. Це Петро Петрович Іщенко. Історію його порятунку переповів його син Валентин. Увесь вік Петро Петрович згадував про події на полі бою, про жінок, які порятували його, пораненого й знесиленого. Йому вдалося повернутися на рідну Фастівщину до батьківської хати. Далі було лікування, спецперевірка, після якої знову пішов служити, воював у Японії, закінчив війну інвалідом ІІ групи. Учасник бою, що відбувся під Легедзиним у 1941 році, помер у 2005 році у віці 92-х років. Відомо й про те, що серед жінок, які порятували чоловіка, жителька Легедзиного Єлизавета Север’янівна Гончарук.

Марта ДОВЖУК

25.11.2021 09:00
Переглядів: 1555
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.