Ціна нашої свободи: останній бій за справедливість прапорщика Івана Савенка родом з Тальнівщини

Він завжди шукав правду й не міг залишатися осторонь, коли ображали слабших. Хлопчик із села Заліське виріс мужнім воїном і професійним військовим, який свідомо обрав свій шлях – захищати рідну землю.

Прапорщик Іван Володимирович Савенко загинув у березні 2022 року в самому центрі Харкова, виводячи побратимів з-під пекельного обстрілу. Він пішов у свій останній бій, бо не міг інакше: гаряче серце вимагало справедливості, а обов’язок командира не дозволив залишити бійців.

Про життєвий шлях Героя, його дитинство, непростий вибір та вірність Україні крізь сльози згадує старша сестра Ніна Володимирівна.

Хлопчик на велосипеді: дитинство під знаком справедливості

У затишному Заліському минали дитячі роки Івана. Він був молодшим за сестру Ніну на чотири роки, але змалечку виявляв недитячу турботу й міцний характер.

«Іван був такий малий, а мене, старшу, постійно возив на велосипеді, – з ніжною усмішкою згадує вона. – Отак і їздили скрізь. Загалом брат не зациклювався на чомусь одному. Грав у футбол, разом із батьком постійно щось майстрував у дворі.  Вічно шукав якісь цвяхи, клепав, збирав докупи. Дуже любив тварин, особливо кролів, сам завжди шукав і рвав для них свіжу траву».

Доля рано випробувала родину на міцність: коли батько передчасно пішов із життя, Іванові було лише чотирнадцять. Йому довелося швидко подорослішати й стати опорою для мами та сестри. Навіть у дитячих суперечках головним орієнтиром для хлопця завжди була чесність. Якщо сестрі дали дві цукерки, то і йому мало бути дві. Усе не через жадібність, а через вроджене почуття рівності. Ця риса – абсолютна, безкомпромісна справедливість – і визначила весь його подальший життєвий шлях.

Відмова від чужої присяги та повернення додому

Після здобуття цивільної освіти (Іван навчався на тракториста на Звенигородщині) юнака призвали до армії. Строкова служба закинула далеко від дому – у місто Клин Московської області. Тоді ж доля подарувала йому кохання: поїхавши на Миколаївщину свідком на весілля до товариша, Іван зустрів свою Валентину. Невдовзі вони й самі побралися. У Клину в молодого подружжя народився первісток Валентин, а сам Іван залишився служити за контрактом, здобувши звання прапорщика. Родина отримала квартиру, побут потроху налагоджувався.

Але на початку 1990-х років, після розпаду радянського союзу й проголошення Україною незалежності, перед військовослужбовцями постав складний вибір. Від Івана вимагали скласти присягу на вірність Росії.

«Він категорично відмовився, – розповідає сестра. – Сказав чітко сказав, що він українець і ніколи чужої присяги не прийме. Отакий мав кремінь у характері».

Залишивши все, родина повернулася в Україну. Спершу оселилися в Первомайську на Миколаївщині, де Іван продовжив військову службу. Згодом народилася донечка Ярослава. Коли в дев’яностих почалися затяжні затримки із зарплатами, сім’я на кілька років переїхала в рідне Заліське. Іван не цурався жодної роботи:  працював теслярем у місцевому господарстві, допомагав матері, разом із сестрою вони з’їжджалися до рідної хати, щоб гуртом поратися на городі.

Згодом Савенки знову повернулися до Первомайська, де започаткували власну невелику справу – займалися заготівлею та переробкою волоських горіхів. Вони міцно стояли на ногах, виростили дітей, але армійське минуле й біль за долю країни не залишали чоловіка байдужим.

«В армії я як риба у воді»: шлях в АТО та початок великої війни

Коли на сході України спалахнула війна, Іван Савенко, маючи за плечима чималий військовий досвід, ухвалив тверде рішення повернутися до лав Збройних Сил. На той момент йому вже було за п’ятдесят. Рідні відмовляли, переживаючи, а мамі цілий рік навіть не казали, де насправді перебуває син – берегли від страшних новин.

Проте чоловік був непохитним. Дружині Валентині сказав як відрізав: «Валю, не проси й не моли. Ти ж знаєш, що я в армії – як риба у воді. Усе одно піду».

Півтора року Іван Володимирович провів у пеклі АТО/ООС. На початку 2022 року він прибув на планову ротацію, яка мала тривати до травня. Але 24 лютого все змінилося. Його викликали в перший же день повномасштабного вторгнення. Сестра згадує, як запитувала його, чим їх везуть, а він спокійно відповідав: «Яким автобусом, Ніно? Їдемо вантажівками».

Підрозділ висунувся на захист Харківщини. Спершу стояли в лісосмугах під пекельними обстрілами, де саме випав  сніг. Місцевий фермер допомагав бійцям – відігрівав, сушив їм взуття та шкарпетки. Згодом військові перебазувалися безпосередньо в Харків. Вони зайняли будівлю колишнього гуртожитку на вулиці, яка тоді ще мала назву Московська, забили вікна й тримали оборону в самому центрі незламного міста.

Останній бій у центрі Харкова

Зв’язок із рідними був рідкісним і коротким. Іван оберігав їх, просив не телефонувати часто, щоб не наражати підрозділ на небезпеку, і виходив на зв’язок переважно через дружину. За мужність та зразкову службу військового нагородили почесним Хрестом.

У березні 2022 року позиції наших захисників у Харкові нещадно обстрілювали. Ситуація була критичною: у багатоповерхівці навпроти засів ворожий снайпер. З’явилося багато поранених і загиблих, тому під час короткого затишшя за ними прорвалася машина для евакуації.

Саме тоді знову проявився той самий непохитний характер Івана, виплеканий ще з дитинства. Коли постало питання евакуації, він дізнався, що молоді солдати мають вибиратися самі.

«Він не витримав цього, вибухнув, – плаче сестра. – Сказав, що хлопців не покине й піде з ними. Через цю свою справедливість він, мабуть, і загинув...»

Того фатального дня, усього за кілька годин до трагедії, дружина Валентина розмовляла з чоловіком. У слухавці гуркотіло, було чути страшні вибухи. Іван лише встиг сказати: «Валю, я зайнятий, перетелефоную». А вже о п’ятій годині вечора родині сповістили страшну звістку…

Іван Савенко виходив із напівзруйнованої будівлі останнім, разом з пораненим бійцем із Звенигородки. Хлопцеві дивом вдалося вижити, і згодом через знайомих він переказав родині: «Ми з командиром виходили останніми. Він загинув, а я залишився живий…»

Вічний біль та вічна пам’ять

Поховали мужнього воїна Івана Савенка в Первомайську, де проживає сім’я. Йому назавжди залишилося 53 роки. Гірка іронія долі: в одній із останніх розмов із сестрою Іван упевнено сказав: «Ніно, знаєш що? Я думаю, що Харків ми не здамо». За місяць після його загибелі Харківщину почали активно звільняти від окупантів. Ті слова виявилися пророчими, але сам Герой цього вже не побачив.

Уже чотири роки сестра Ніна, плачучи, приходить до банера з портретом брата в центрі Тального. Вони ніколи в житті не сварилися, і з Іваном пов’язані найтепліші спогади її юності.

Стареньку маму страшна звістка підкосила: жінка перенесла два інсульти й через тяжку хворобу вже півтора року не згадує сина, так до кінця й не усвідомивши, що його більше немає серед живих.

Світла пам’ять про Івана Володимировича Савенка – чесного, справедливого командира, який не залишив своїх солдатів у вогні, назавжди житиме в серцях рідних, жителів Тальнівщини й усієї України, за волю якої він віддав найцінніше – своє життя.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Ігор Новицький: партнерство з CEJA відкриває нові можливості для молодих фермерів України

Читайте нас також в Telegram!