Вісті Черкащини «Хату не продавати, навіть якщо ніхто не житиме»: правнучка відновила дім прадіда-теслі й зібрала там 30 родичів
Після смерті дідуся хата в селищі Стремінь на Львівщині п’ять років стояла порожня: двір заріс травою, господарство занепало. Та саме на цьому місці з кінця XVIII століття народжувалися всі прямі предки Олени Владики.
У 2023 році вона повернулася на прадідове подвір’я і за чотири місяці відновила хату. А в листопаді 2025-го тут за столами, поставленими буквою «П», зібрала родичів. #ШОТАМ розповідає, як Олена дослідила свій родовід до 10-го покоління і як знайти власне родинне гніздо.
Олена Владика
генеалогиня, засновниця RODYNA agency, відновила столітню хатину на Львівщині
Як дослідження родоводу надало нового сенсу будинку прадіда?
Насправді про хату, яку зараз відновлюю, я знала давно. Ще в дитинстві, коли мені було років 10, ми з дідусем і бабусею приїжджали в селище. Тоді це була просто дача з садом і городом, куди приїздили на літо.
Після смерті дідуся будинок простояв порожнім приблизно п’ять років. Двір поступово заріс травою, господарство занепало, а сама хата залишилася без людей. У 2023 році ми з чоловіком знову приїхали у Стремінь, переїхавши з Києва до Львова після початку повномасштабної війни. Ми побачили, що будинок був у критичному стані, і мені стало дуже прикро, адже я розуміла, що це місце, звідки походить уся моя родина.
Я дослідила свій родовід до 10-го покоління по лінії тата — бо це саме його родинна хата — й дізналася, що всі мої прямі предки народжувалися на цьому господарстві. Звісно, теперішня будівля вже новіша — 1934 року, — але вона стоїть саме на тому місці, де наша родина жила ще з кінця XVIII століття.
Після того, як я розкопала родовід аж доти, це місце набуло нового сенсу. Ти ніби бачиш фізичне втілення своїх корінь. Твоє п’яте, шосте, сьоме покоління перестає бути лише іменами в архівах — воно перестає бути ефемерним.
Як зберегли автентику й зробили столітню хату комфортною для життя?
Крім того, ця хата має свою особливу історію. Мій прадідусь, який жив у ній останнім, був теслею і робив вироби з дерева. Сьогодні в селі ледь не в кожній хаті можна знайти його речі. Усі меблі, які зараз є в будинку, зроблені його руками, і це додаткова цінність.
Перед смертю прадідусь залишив останню волю: ця хата за жодних обставин не має продаватися. Він казав: «Ніколи не продавайте її. Навіть якщо ніхто не житиме — просто закрийте. А якщо комусь із родини не буде де жити — хай йде сюди».
Зараз сюди прийшла я. У мене навіть думки не виникає віддати чи здавати її, наприклад, на Airbnb. Це зовсім інше відчуття — це настільки сильне родинне місце, що воно значно більше, ніж просто будинок. Коли ми з чоловіком у 2023 році зайшли на подвір’я, подивилися на ці високі трави, у моїй голові одразу намалювалася картинка, як усе має виглядати. Я відчула: я маю це відновити.
Головна ідея полягала в тому, щоб зберегти автентику, але зробити простір комфортним для сучасного життя. Ми переробили так звану «нову частину» будинку — там, де раніше була комора та майстерня прадідуся. Облаштували там санвузол, ванну та кухню. Натомість перша, вхідна частина хати залишилася повністю автентичною. Ми лише перефарбували стіни замість вапна, а все інше зберегли в первинному вигляді. Тут я облаштувала собі кабінет — це одне з моїх найулюбленіших місць.
У квартирі ти завжди обмежений у просторі, а тут мій робочий стіл стоїть просто біля старого дерев’яного вікна. Навесні та влітку я можу відкривати його, працювати, писати, задумувати нові проєкти й дивитися в сад, на криницю та журавель. Інше улюблене місце — сіни біля реставрованого п’єца (пічки). Взимку неймовірно сидіти поруч у кріслі з книжкою та чаєм і слухати, як потріскують дрова.
Як хата прадідуся стала місцем для розмов про історію родини?
Активні роботи тривали приблизно чотири місяці — із травня по вересень 2025 року. І коли основне було зроблено, я вирішила влаштувати великий family reunion — зібрати всю родину, яка походить із цієї хати. У листопаді нам це вдалося: у будинку зібралося до 30 людей! У прадідуся було п’ятеро дітей, і їхні нащадки знову об’єдналися під цим дахом. Ми поставили столи буквою «П» — прийшли всі брати, сестри, їхні діти й онуки.
У такий момент ти чітко розумієш, навіщо це все. Адже генеалогія — це не просто пошук документів чи походи на цвинтар. Це про пізнання себе, про стосунки з живими тут і зараз, про родинні зустрічі та обмін історіями.
Спочатку я просто хотіла врятувати хату від руйнування. Але в процесі відновлення постало питання: як цей простір має жити далі? Так виникла ідея організувати тут генеалогічну резиденцію. Бо яке місце може бути кращим для розмов про історію родини, ніж будинок, де кожна річ має свою історію? Я дуже рада, що ця ідея вдалася і знайшла відгук у серцях людей, які погодилися на таку авантюру.
Кожен українець має знати історію своєї родини хоча б до 5-го покоління — це моя особиста філософія і філософія Rodyna agency. Це той базовий рівень, який під силу кожному без спеціальних знань.
Як шукати своє родинне гніздо?
Щоб пізнати історію своєї родини, потрібно рухатися від відомого до невідомого: почати з найновішого покоління, про яке є хоч якісь достовірні дані, і поступово відстежувати попередні покоління. Корисними можуть бути старі свідоцтва, сімейні фотографії з підписами, листи, документи про навчання чи роботу, військові документи, записи на звороті фотографій. Варто також уважно поговорити зі старшими родичами, поки їхні спогади ще доступні.
Далі важливо зрозуміти, звідки саме походить твоє коріння (конкретне село чи місто), адже від цього залежить подальша робота з архівами. На цьому етапі особливо важливо не намагатися одразу знайти «свою хату». Спочатку потрібно встановити людей, їхні родинні зв’язки та населені пункти, а вже потім переходити до конкретного місця.
Що дивитися під час експедиції в родинне село?
Варто заздалегідь визначити, які саме місця пов’язані з родиною: колишнє господарство, кладовище, церква, школа, місця роботи чи інші об’єкти, про які згадують документи та родинні історії.
Якщо родинного будинку більше немає, важливими можуть стати сусідні господарства або люди, які пам’ятають попередніх мешканців. Розмова з місцевими жителями іноді допомагає зрозуміти історію місця значно краще, ніж його зовнішній вигляд сьогодні.
Варто також фотографувати не лише те, що здається красивим або старовинним. Для майбутнього дослідження можуть бути важливими номери будинків, таблички, старі паркани, господарські будівлі, надгробки, написи й деталі ландшафту. Такі речі допомагають зафіксувати місце й зіставити його з інформацією з документів.
Але якщо вам пощастить знайти саме той будинок, де жили ваші предки — це незамінне відчуття. Це фізична репрезентація вашого родоводу. Досліджуючи документи, ти бачиш події столітньої давнини та людей, яких ніколи не знав особисто. Але коли ти ступаєш на їхнє подвір’я, ця історія перестає бути просто фактами на папері. Вона стає реальною, живою і безпосередньо пов’язаною з тобою.
Генеалогія зазвичай починається з імен і дат, але рано чи пізно постає питання: а де саме жили ці люди? Коли відповідь знаходиться, родовід перестає бути лише схемою з прізвищами та роками.
Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію
Читайте нас також в Telegram!
