Про батька-волонтера та сина-АТОвця із Звенигородщини, які виконують свої обов'язки перед державою - Вісті Черкащини

Про батька-волонтера та сина-АТОвця із Звенигородщини, які виконують свої обов’язки перед державою

Коли Віталій повідомив про своє рішення вступати в академію, Володимир Анатолійович, відразу вникнувши в суть, підтримав сина: правильно, мовляв, маєш за плечима коледж – вступай у сільгоспакадемію, тебе відразу ж приймуть на третій курс.
– Та не в ту я академію, – пояснив той, – а у Львівську Національну академію сухопутних військ імені Сагайдачного.
Перечити не став, хоч таке рішення Віталія було для нього несподіваним. Лише дружина Валентина Василівна не змогла стримати сліз: «То за одним серце боліло, а тепер за обох болітиме…»
Що ж, її можна було зрозуміти. Бо ще з того часу, коли наприкінці 2013 року протестні акції проти корупції, свавілля існуючого режиму переросли в Україні у Революцію Гідності, Володимир Маламуж, ставши у ряди захисників Євромайдану практично не бував у рідних Моринцях. З тривогою вслухалася Валентина Василівна у повідомлення про штурм на Грушевського 19 січня 2014, про кривавий День Соборності та про інші події в столиці. Дещо заспокоїлася, коли влада в Києві перейшла до рук повсталих. Проте й потому не побачила чоловіка вдома: з перших днів оголошення Антитерористичної операції проти російських окупантів на Донбасі, Володимир на своєму «домашньому» КамАЗі вирушив на Схід. Про свою службу там в коротких телефонних розмовах дружині не розповідав, проте, знаючи його характер, знала, що в бліндажах він не сидітиме.
А він і справді щодень піддавався смертельному риску, постачаючи боєприпаси на передову. Проте і повернувшись «звідти», не рвав на грудях сорочку, як дехто, і утримувався від «героїчних» розповідей. Коли заходила про те мова, коротко говорив: «Виконував свій обов’язок».
То з кого ж було брати приклад синові?
Тепер воюють обоє. Лейтенант Віталій Маламуж – у десантно-штурмовій бригаді. Громадський активіст, учасник Революції Гідності, ветеран АТО Володимир Маламуж – на Звенигородщині. Надаючи разом з однодумцями необхідну волонтерську допомогу тим, хто продовжував захищати Україну на її східних рубежах, добиваючись справедливості й кращої долі для своїх земляків, «вибиваючи» у чиновників належні пільги своїм побратимам – атовцям, яких ніяк не поспішали забезпечити земельними ділянками. Спочатку взявся допомагати в цьому трьом сім’ям загиблих на Сході, потім – ветеранам АТО, з яких «безземельних» на той час було до півтора десятка. Долав при цьому, починаючи ще з 2015 року, одну за іншою всеможливі інстанції. Й таки домігся поставленої мети при сприянні колишнього вже голови Черкаської облдержадміністрації Романа Боднара – хлопцям виділили по 1,78 гектара землі з державного ресурсу.
Підтримав Володимир Маламуж і своїх земляків-моринчан, які в ході територіально – адміністративної реформи ніяк не могли визначитися, до якої ОТГ приєднатися. Він, виходячи з того, що найбільшу користь принесе входження до Звенигородської територіальної громади, зумів переконати в цьому навіть недавніх противників такого об’єднання. Та «вгорі» з ним не погоджувалися. Одним з основних аргументів для обласних і столичних можновладців була значна віддаленість Звенигородки від Моринців – понад сорок кілометрів. А до Шевченкового – «столиці» тамтешньої ОТГ – й десяти кілометрів не набереться.
Та не знали високопоставлені чиновники Маламужа! Не відступаючи від наміченого, він знайшов коротку, всього в якихось півтора десятка кілометрів, дорогу до районного центру. Так, її потрібно ще впорядкувати належним чином, проте й цьому можна зарадити, взявшись за роботу гуртом. Тож й віднесли врешті Моринці до Звенигородської ОТГ.
На цьому можна було б і заспокоїтися, перевести подих. Проте у нього нові проблеми, нові турботи. Не про себе, ні. Про рідне село, котре дало Україні її духовного батька, про громаду сільську. Він завжди прислухається до думки інших, проте, остаточно впевнившись, що те чи інше, намічене, не раз обдумане і вистраждане ним самим, дасть поштовх до подальшого розвитку Моринців, зробить все можливе для того, аби втілити його в життя. Й при спілкуванні з ним мимоволі спливають на думку рядки поезії Василя Симоненка про тих, які «тихо жить не вміють». Одним з них і є Володимир Маламуж.

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ

15.10.2020 14:50
Переглядів: 1407
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.