''Мені і досі, сняться оті Мордовські табори''

Звістка про з’яву «антирадянських» листівок на Звенигородщині була для тамтешніх компартійних органів як грім серед ясного неба. Бо ж, окрім всього іншого, поширювалися ті листівки не де-небудь, а у запролетаризованому шахтарському містечку Ватутіному, яке, зважаючи на цей статус, мало бути під недремним наглядом міжрайонного відділу КДБ. Кадебісти ж, отримавши втик від обласного начальства, вже нюшили по всьому Ватутіному, вишукуючи «злочинців». Оскільки діялося це на початку 1957 року, коли вважалося, що після сталінських репресій, українських націоналістів не те, що у якомусь провінційному містечку, а по всій Україні не залишилося, звенигородські «бійці невидимого фронту» ламали голову в здогадках, звідки бере початок ворожа діяльність у Ватутіному.

Зрозуміло, їх найбільш би влаштовувала версія, що листівки були завезені кимось з приїжджих, котрі й розклеїли їх по містечку. Проте кінці з кінцями тут не сходилися. І вже передусім тому, що листівки були рукописними, а не видрукувані на машинці. І писалися вони до того ж однією й тією ж людиною, що відразу впадало у вічі.

Отже – свої, ватутінські…

Вийшли на слід, обнишпоривши всі наявні місцеві загальноосвітні заклади: один з ватутінських вчителів впізнав почерк двадцятирічного Миколи Заклунного, який, працюючи в управлінні ЖКГ, водночас здобував середню освіту в тамтешній вечірній школі робітничої молоді.

Відразу ж потому заарештованого Миколу допитували, як то кажуть, по повній програмі спочатку в Звенигородці, а потому в Черкасах: ким й коли був завербований, хто ще входив до підпільної групи, які плани щодо антирадянської діяльності мали реалізувати найближчим часом.

Його «зізнання» розчарували слідчих: ні до якої підпільної групи не входив,бо й не було таких у містечку, а листівки писав і розповсюджував самотужки.

– Але хтось же напоумив тебе на це? – аж пінилися зі злості дізнавачі.

– Так,- відповів врешті.

– І хто?!

– Книги…

Ні, він не кривив душею. Читав Микола дуже багато, особливо українських авторів: Михайла Старицького, Івана Франка, Володимира Самійленка, Панаса Мирного. Вдалося дістати дещо з творів Уласа Самчука та кількох інших «заборонених» письменників. Читав не просто так, а вдумуючись у прочитане. А потім через знайомих дістав кілька так званих «самвидавських» збірок, в яких йшлося про соціальне і національне визволення Украни. Свою першу листівку написав сам під їх враженням…

Таким чином, і самого Заклунного можна було віднести до «самовидавців», яким свого часу дав дещо жартівливе визначення відомий політик і письменник Володимир Буковський: «сам пишу, сам поширюю, сам сиджу за це в тюрмі». Й оскільки нічого іншого з нього слідчі вибити не могли, то й загримів чоловік через якийсь місяць після арешту туди, де Макар й телят не пас – у виправно-трудовий табір, розташований у Мордовії.

Серед «політичних» тут переважали українці: дисиденти різного віку, молодь та студенти, зокрема й з Київського держуніверситету імені Шевченка, засуджені за «контрреволюційні злочини», солдати, які відмовилися стріляти в повсталих під час угорських подій. Саме вони через кілька місяців перебування Миколи в «зоні», й зірвали вихід на роботу майже двотисячної маси «зеків», висунувши при цьому політичні гасла – звільнення невинно засуджених, перегляд справ в’язнів, припинення репресій, ліквідація таборів.

Повстання, в якому брав участь і Микола Заклунний, тривало майже тиждень. Було б це до 1953-го, повсталий табір розстріляли б вже першого ж дня. Але тепер, після смерті Сталіна, політична обстановка змінилася. І навіть міністри задумувалися перед тим, як видати той чи інший наказ. І все ж іншого виходу, як кинути на придушення повстання каральний підрозділ під командуванням заступника начальника ГУЛАГу генерала Бочкова, того самого Бочкова, при якому три роки тому гинули під гусеницями танків повсталі кенгірці, московський уряд не знайшов.

Опір ув’язнених відділення №7 Дубровного виправно-трудового табору було зламано. Під дулами автоматів частину «зеків» вивезли в товарних вагонах в інші місця позбавлення волі, частина отримала нові строки. Заклунному пощастило: свій строк ув’язнення він добув без ускладнень.

І ось – воля. Проте нагляд за політично ненадійним Миколою Заклунним тривав і після повернення у Ватутіне. Кадебісти пантрували кожен його крок і будь-якого дня вчорашнього «зека» могли повернути назад. Та він вдавав, що не помічає того. Влаштувався на роботу в ЖКГ, потому перейшов в шахтоуправління, розробляв Юрківський вугільний розріз. Вдалося навіть вступити на вечірнє відділення індустріального технікуму. Закінчив його успішно, хоч працювати за обраним фахом не міг, зважаючи на заборону займати керівні та відповідальні посади. Слюсарював і далі вже у сфері житлово-комунального господарства й після виходу на пенсію.

Характерно, що після здобуття Україною Незалежності, він ніколи не похвалявся, як дехто, своєю участю у визвольно-патріотичному русі, не добивався якихось привілеїв для себе. Мешкає, як і раніше, в старенькій хаті на колишній вулиці Енгельса, яку перейменували недавно, в ході декомунізації, на Радісну. Отож, як жартує, хоч від цього відчуває радість. Маючи досить поважний вік – 83 роки, ще бере активну участь в роботі тамтешньої ветеранської організації і залишається таким же, як і раніше, патріотом України. Цікавиться політичним життям і навіть, попри свою куценьку пенсію, передплачує газету «Свобода».

– Вірю в краще майбутнє України, – каже Микола Юхимович. – Потрібно лише, аби здобута Незалежність утвердилася не тільки в політиці та економіці, а й в людській психіці. Не доведи, Боже, повернення до колишнього совєцького диктату.

І, вже після короткої паузи:

– Знаєте, мені і досі, сняться оті Мордовські табори. Й прокинувшись вночі, вже не можу заснути до ранку…

Михайло НЕЧАЙ

23.04.2019 16:18
Переглядів: 933
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.