Вісті Черкащини 
Жива пам’ять у наших руках! На Черкащині висаджують дерева, що стануть голосами полеглих воїнів
Молода туя тягнеться до сонця, а її коріння міцно тримається за рідну землю. Так само як трималися захисники України, котрі пішли у вічність під синьо-жовтим стягом. У Веселокутській гімназії джури вирішили закарбувати історію в зелені, заклавши Алею «Живої пам’яті». Це тиха молитва в дії, де кожне дерево має ім’я земляка, який став щитом для своєї громади.
«Для нас важливо, щоб діти бачили, як пам’ять росте і міцніє щороку», – розповідає Ірина Степанець, виховниця куреня імені Віктора Мельниченка. Нещодавно на шкільному подвір’ї вшанували Віктора Мельниченка, Василя Івченка, Василя Бугайова, Богдана Жовноватого, Михайла Щербину, Віктора Земзулю, Геннадія Кулика, Григорія Ільченка, Ігоря Чорноволенка та Івана Матющенка.
Про те, як звичайний саджанець трансформувався в символ незламності та чому проєкт «Посади історію» став для мешканців Тальнівщини новою точкою опри, – у нашій розмові з Іриною Степанець.
Найважче дерево й перша туя
Розпочати справу такого масштабу означало здолати неабиякий внутрішній трепет. Найскладнішим емоційним бар’єром для наставниці та її вихованців був початок – перша висаджена туя. Її присвятили Віктору Мельниченку, чиє ім’я носить курінь. Його історія життя й подвигу стала для дітей моральним орієнтиром. «Коли коріння першої туї торкнулося землі, я думала про циклічність життя, – ділиться пані Ірина. – Ми ніби повертали частинку світлої енергії нашого патрона в рідну землю, але вже у формі вічнозеленої рослини. У той момент прийшло усвідомлення: тепер ми відповідальні не лише за пам’ять, а й за те, щоб це життя втрималося та зміцніло».
Проте найважчим і водночас найсвітлішим моментом дня стала мить, коли до роботи долучилася Анастасія, донька полеглого Героя Василя Бугайова. Дивлячись на те, як маленька шестикласниця власноруч пригортала землею коріння туї в пам’ять про батька, присутні не могли стримати емоцій. «У мене перехопило подих, – згадує виховниця. – Я думала про те, що ця туя – її живий зв’язок із батьком прямо тут, на шкільному подвір’ї, де Настя щодня навчається. Те, з якою ніжністю діти їй допомагали, показало головне: наш курінь і школа – справжня родина. Тут біль кожного поділяють усі, а пам’ять про Героїв стає частиною спільного життя».
Суботник чи «Жива пам’ять»: у чому різниця
Для вихованців гімназії ця акція не має нічого спільного зі звичайним благоустроєм. Ірина Степанець розмежовує ці поняття через духовне наповнення: «Дітям кажу прямо: суботник – то чистота території, а “Жива пам’ять” – чистота душі. Ми не озеленюємо подвір’я, а створюємо місце сили. Я пояснювала джурам, що всі туї висаджені на честь земляків. У цьому випадку ти не звично працюєш лопатою, а тиснеш їм руку крізь час. Це не примусова робота, а почесна варта, що триватиме роками».
Догляд за алеєю як частина «кодексу куреня»
Висадка дерев – лише початок довгого шляху, який вимагає щоденної праці й дисципліни. Для вихованців куреня це стане частиною їхнього внутрішнього статуту. Адже в них діє принцип: узяв під опіку – відповідай.
«Висадка – лише 10% справи, решта – щотижневий полив, догляд та захист, – навчає виховниця. – Ми вже внесли “Варту Алеї” до нашого внутрішнього графіку. Це виховує у джур терплячість та вірність обов’язку. Дерево не виросте за ніч, так само як і характер не гартується за день. Це буде наш спільний іспит на зрілість».
Що мають «переказати» дерева через 10 років
Сенс проєкту «Посади історію» – не лише в пам’яті про минуле, а й у формуванні майбутнього. Пані Ірина бачить ці туї як вічних свідків сили духу, що мають навчити учнів головному. «На жаль, деревця не вміють говорити, – замислено каже вона. – Хай би шепотіли про жертовність і незламність. Віктор Мельниченко та інші земляки віддали найцінніше, щоб ми могли сьогодні вкорінювати саджанці під мирним небом. Головна риса, яку мають успадкувати учні, – здатність ставити інтереси громади й країни вище за власні. Нехай ці дерева будуть такими ж міцними та стійкими до вітрів, як була воля наших захисників».
Найскладніше в підготовці
Організаційні питання виявилися не такими складними, як пошук правильного емоційного підходу до дітей. Важливо було знайти баланс між усвідомленням утрати й вірою в майбутнє.
«Ресурси завжди знаходяться, коли справа щира. Та й волонтери радо відгукуються. Найскладнішим було підібрати правильну тональність. Як розповісти дітям про трагедію так, щоб не ввігнати їх у розпач, а навпаки надихнути на дію? Важливо було перетворити біль утрати на творчу енергію. Ми впоралися, бо джури відчули: ми не сумуємо, а будуємо майбутнє, про яке мріяли наші Герої», – підсумувала нашу розмову Ірина Степанець.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
