Вісті Черкащини 
Яблуневий цвіт у порожньому саду: пам’яті Героя з Тальнівщини Віктора Тьопенка
Небесний легіон Тальнівщини
Є душі, занадто яскраві для буденності. Їхній шлях у земному житті завершується швидко, але вони залишають по собі не темряву, а високе чисте небо, яке ми тепер маємо захищати в пам’ять про них. Ми звикли шукати героїв у книгах, але справжня велич часто живе поруч із нами у простих вчинках, чесних руках і безмежній відданості своєму краю. Саме з таких життєвих історій, сповнених тихої мужності, і народжується нестерпне питання, на яке немає відповіді: чому доля забирає найкращих саме тоді, коли вони так потрібні тут?
Адже як пояснити цю порожнечу серцю, яке щодня чекає дзвінка? Як втішити матір, яка досі мимоволі видивляється знайому постать біля хвіртки, сподіваючись на диво? Віктор Тьопенко був саме таким –справжнім, совісним, людиною великої душі та невтомної праці. Його життя стало прикладом того, що справжній патріотизм не потребує гучних гасел, бо він промовляє через вірність своїй родині, рідній землі та своєму обов’язку до останнього подиху.
Гілочка великого роду
У селі Заліське, де в 1972 році народився Віктор, життя завжди було сповнене родинного гурту. У багатодітній сім’ї він став надійною опорою для кожного. Поки батьки поралися по господарству, малий Вітя вже брав на себе відповідальність за молодших. Для сестри Таміли він був «головою сім’ї» ще змалечку. За його широкою спиною можна було сховатися від будь-яких дитячих бід.
Він мав особливий хист – дарувати радість без зайвих приводів. Таміла й досі пам’ятає, як чекала його з навчання у Дніпродзержинську. На пероні в Тальному серце дівчинки тріпотіло від передчуття: вона знала, що брат вийде з вагона і обов’язково дістане з кишені жувальні гумки в стіках. Це маленьке диво для сільської дитини було головним символом того, що про неї пам’ятають і її люблять.
Березневі карасі й родинне тепло
Був у житті Тьопенків-Дядюшкіних день, який тепер гріє пам’ять, наче стара вовняна ковдра. Березень. Вода ще зовсім холодна, але вся родина в зборі: батько, брати Віктор та Олександр, Таміла з чоловіком Сергієм. Вибралися на річку. Риба клювала так, що ледь встигали витягати – наловили повні відра золотистих карасів.
Таміла, єдина жінка серед затятих рибалок, крутилася поруч, допомагаючи чоловікам. Хтось гукнув: «Подай-но банку з черв’яками!». Посудинка стояла на колоді біля самої води. Жінка потягнулася, не втримала рівноваги – і бовть у крижану березневу річку! Скільки було галасу, скільки сміху крізь переляк…
Поки вдома мати Лідія Степанівна смажила тих самих карасів, аромат яких розливався по всій хаті, змоклу до нитки Тамілу відігрівали на теплій лежанці. Віктор тоді сміявся разом з усіма тим своїм особливим, щирим сміхом, який мав дивовижну силу розганяти будь-які хмари.
Учитель, пасічник і господар
Його справжнім покликанням став спорт. Після служби в армії, навчання в технікумі та університеті Віктор Миколайович повернувся до рідної Заліської школи. Він став тим учителем, якого поважали не за суворість, а за справедливість. Для нього не існувало соціальних поділів – усі учні були рівними. Навіть рідну сестру не жалів на змаганнях, жартуючи: «А на кого ж мені ще кричати, як не на своїх?».
А вдома Віктор ставав господарем, у якого руки пахли мазутом і медом. Разом із батьком та братом Олександром вони могли годинами «чаклувати» біля трактора чи машини. Сім’я завжди трималася як один кулак: разом сіяли, садили картоплю, долали будь-які труднощі.
Коли ж робота вщухала, чоловік ішов до милого серцю саду й до бджіл. Любов до них він успадкував від батька, перейнявши непросте ремесло разом із особливою філософією. Кажуть, що лише добра людина може ладнати з цими Божими комахами. Віктор у тому золотому гудінні знаходив свій найвищий спокій.
Друге кохання та сад у Мельниках
Життя чоловіка заграло новими барвами, коли він зустрів Наталію. Сестра Таміла згадує, як він буквально розцвів поруч із цією жінкою. То було справжнє, зріле кохання, у якому двоє людей цінували кожну спільну мить. Вони оселилися в Мельниках на Чигиринщині, і Віктор, який завжди марив землею, одразу взявся до господарства.
У садибі посадив молодий сад – свою надію та майбутню радість. Плекав кожне деревце, кожну виноградну лозу. Наталія пам’ятає, як щиро чоловік радів першим пагонам. Навіть тепер, коли Віктора немає поруч, вона приходить до того саду, підрізає його виноград і шепоче яблунькам, щоб вони обов’язково цвіли. Бо в тих деревах продовжує жити душа її Віті.
«Якщо не ми, то вони будуть тут»
Коли 24 лютого 2022 року світ здригнувся, чоловік не вагався. Уже наступного дня він зателефонував сестрі: «Мені прийшла повістка. Завтра їду». Остання вечеря в колі сім’ї була тихою. Таміла намагалася втримати: «Вітю, може не треба?». Відповідь була короткою і твердою: «Якщо ми не підемо туди, то завтра вони будуть тут».
Він пішов захищати країну добровольцем. Досвідчений воїн, сержант, командир відділення розвідувальної роти 3-ї окремої танкової бригади знову став «старшим», який закрив собою інших.
Рік між небом і землею
Остання розмова відбулася 24 березня 2022 року. «Ідемо на завдання, три-п’ять днів не буде зв’язку», – сказав Віктор. Після цього настала тиша довжиною в тринадцять місяців. Рідні пройшли крізь пекло невідомості. Чоловік Таміли, Сергій, пообіцяв: «Я його знайду». І знайшов – через довгі ДНК-експертизи та пошуки в звільненій Кам’янці. Віктор загинув того самого дня, коли востаннє зателефонував додому.
Він повернувся до рідного Заліського 28 травня 2023 року. Тепер спочиває там, де колись рибалив із батьком, де вчив дітей і де вперше відчув смак праці на рідній землі. Таміла бачить його на меморіальному банері. Там брат усміхається – живий і непереможний. А Лідія Степанівна все одно чекає, бо материнська надія не знає кордонів між світами.
Сад Віктора у Мельниках цієї весни знову вкриється білою піною пелюсток. І в подиху вітру, у солодкуватому ароматі меду буде він – людина великої душі, яка віддала життя, щоб ми могли жити, плекати свої сади й зустрічати світанки. Вічна пам’ять Герою!
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
