Заплести спокій у кольорові нитки: як у Тальному вчилися давнього японського мистецтва

На столах у конференційній залі Тальнівського центру культурних послуг лежав розсип кольорових ниток і круглі верстати з химерними надрізами. Хтось із присутніх обережно торкався пряжі, вибираючи відтінки під настрій, а інший уголос вагався, чи вистачить терпіння довести справу до кінця.

Початкові сумніви розвіювала молодіжна працівниця Марія Нікітенко, яка терпляче допомагала розібратися в хитросплетіннях японської техніки куміхімо. Уже за кілька хвилин зала наповнилася ритмічним шелестом пряжі, стишеними розмовами й вигуками перших маленьких перемог. Тут, на черговій зустрічі циклу «Свій простір: говоримо, відчуваємо, відновлюємось», молодь шукала способи емоційно розвантажитися й побути серед своїх.

Філософія самураїв для спокою душі

Вибір такого майстер-класу не був випадковістю. Традиційне японське куміхімо має давнє коріння: колись цими тугими плетеними шнурами скріплювали важкі елементи самурайських обладунків та оздоблювали вбрання. Час змінив призначення цього ремесла, і сьогодні техніка більше відома у світі як спосіб плести браслети дружби.

Попри багатовікову історію, сама робота виявилася дуже доступною для всіх учасників. «Мені хотілося через творчість передати просту річ: єдність робить нас сильнішими, – пояснює Марія Нікітенко. – Людині потрібна людина, насамперед за тих реалій, у яких ми зараз живемо».

За монотонним перекладанням ниток час у залі плинув непомітно. Особливі знання чи складні навички були непотрібні, а лише уважність і бажання творити. У такій неспішній роботі учасники знаходили можливість відволіктися від щоденної метушні, дати відпочити думкам і поповнити свій внутрішній ресурс, якого зараз так часто бракує.

Картонний верстат і простір без оцінок

Для роботи не знадобилося нічого складного, а лише звичайні нитки й картон, із якого учасники власноруч вирізали невеличкі верстати для плетіння. Головною умовою були відкритість до нового й бажання підтримати одне одного.

Якраз така атмосфера й панувала в залі. Марія прагнула створити територію без критики й осуду, де кожен може просто почуватися вільно та бути собою. Найкращим доказом того, що зустріч вдалася, стало бажання учасників забрати роботу із собою. У такі хвилини стає зрозуміло, що головної мети досягнуто.

У простір хочеться повертатися

Коли молодіжна працівниця Марія Нікітенко з колегою Юлією Передерієвою започатковували ініціативу «Свій простір: говоримо, відчуваємо, відновлюємось», то відразу вирішили, що це не буде одноразова подія. Наразі команда вже провела три зустрічі й зупинятися не збирається. Важливість такої роботи й створення комфортних умов для хлопців і дівчат активно підтримують директор Тальнівського центру культурних послуг Володимир Таран і його заступниця Юлія Москаленко.

«Мені важливо, щоб молодь приходила до нас, почувалася безпечно та відчувала себе частиною громади, –каже Марія. – Згідно із законом молоддю в Україні вважаються люди віком від 14 до 35 років. Саме на цю аудиторію орієнтована наша робота, але ми завжди раді й іншим відвідувачам».

Усіх охочих запрошують стежити за анонсами молодіжного центру «ЮНІСТЬ» у соцмережах і долучатися до нових подій. Організатори нагадують: до простору можна заходити не лише на майстер-класи чи тренінги, а й щоб поспілкуватися, пограти в ігри чи знайти однодумців. Адже головна мета центру – створити для юних мешканців громади своє місце, куди завжди хочеться повертатися.

Переплетені, а тому міцні

А почалося все на тій зустрічі з елементарного досліду. Марія запропонувала присутнім узяти в руки по одній ниточці й легким рухом розірвати її навпіл. Вона піддалася без жодних зусиль.

Проте коли наприкінці майстер-класу учасники тримали в руках уже готові тугі браслети й спробували повторити той самий експеримент із виробом, стало зрозуміло: сплетені разом ниті розірвати практично неможливо. «Одна-єдина ниточка не має сили, її легко пошкодити. Якщо ж багато ниток об’єднуються в спільний візерунок, тоді вони стають міцними. Так відбувається і з людьми», – поділилася думками Марія Нікітенко.

Коли робота добігла кінця, у залі вже не залишилося й сліду від колишніх вагань. На обличчях з’явилися усмішки, а в очах світилася гордість за власноруч створену красу. Тієї днини з Тальнівського центру культурних послуг люди поверталися додому не лише з барвистими оберегами на зап’ястках, а й із відчуттям надійного плеча поруч.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!