Ті руки тримали кермо і тривогу: світлій пам’яті воїна з Тальнівщини Василя Шебастюка

Над Майданецьким знову тихо схилилися дерева, торкаючись вітами землі, що прийняла у свої обійми ще одного сина. Він повернувся назавжди до батьківського порогу, де колись уперше вимастив дитячі пальці в машинну оливу, де спинався на ноги, мужнів і вчився стояти за своє до останнього подиху.

Сержант Василь Шебастюк, водій стрілецького відділення, поліг 30 січня 2024 року під ворожим вогнем на Донеччині. Про долю чоловіка, який ніколи не кривив душею, та про пекучий мовчазний біль утрати говоримо з його батьком Сергієм Семеновичем.

Від батьківського гаража у великий світ

Василь народився 19 квітня 1981 року, змалечку ріс непосидючим і до всього цікавим, але найдужче його вабило туди, де пахло металом і мастилом. Поки ровесники ганяли м’яча, він не відходив від тата Сергія Семеновича, водія з багаторічним стажем.

«Василько постійно брався в дорогу зі мною, – пригадує чоловік, і його голос теплішає. – Усе придивлявся, як я пораюся коло машини, тільки й чекав нагоди побути біля техніки».

Ця дитяча пристрасть і визначила подальший шлях. Закінчивши у 1998 році школу, хлопець вступив до училища в Торговиці, де здобув омріяний фах водія. Відтоді машина стала його другою натурою: чоловік міг годинами перебирати деталі, аби лише двигун працював як годинник.

Він виріс принциповим і прямолінійним, із тим рідкісним внутрішнім стрижнем, що не дозволяє кривити душею. Коли брався за роботу, доводив її до ладу аж до останнього гвинтика. «Син ніколи не відмахувався словами «не хочу» чи «не буду», – ділиться батько. – Одразу йшов, брався до діла й виручав у ту ж хвилину. Дуже совісний був, надійний».

Ще до того, як на нашу землю прийшла велика війна, Василь відслужив строкову, повернувся додому й створив сім’ю. У цивільному шлюбі з Тетяною в них народилися сини Богдан і Сергій, якими він постійно й віддано опікувався, передавши їм найголовнішу науку: жити по правді й міцно триматися свого кореня.

У 2013 році доля звела чоловіка з Аллою Тереску. Оселившись у рідному Майданецькому вони ростили сина Рамира, а у 2017 році родина переїхала до Києва.

Шлях воїна: від першої хвилі до великої навали

Коли у 2014 році схід країни спалахнув війною, Василь не зміг залишатися осторонь. Він боронив рідну землю в лавах АТО до осені 2016-го, аж поки підірване здоров’я не змусило на якийсь час повернутися до мирного життя. У столиці чоловік тяжко працював, лагодив автомобілі й облаштовував родинний побут, однак прихована тривога за долю України не полишала його ні на мить.

А 24 лютого 2022 року, щойно ранок здригнувся від ворожих вибухів, Василь не вагався жодної секунди. Батьки навіть не намагалися його відмовити, бо добре знали синову вдачу й розуміли, що це марно. «Він сказав мені, що йде реєструватися», – коротко уриває спогад Сергій Семенович.

Тоді, у перші найважчі дні, чоловік став до лав ТРО Святошинського району столиці. Тримав оборону Києва, а коли ворога відкинули, його підрозділ чекали інші, більш гарячі точки.

Сержант Шебастюк став водієм стрілецького відділення. На передовій шофер на вагу золота, адже від його майстерності й витримки залежить життя побратимів. Якраз водій під щільним вогнем проривається з боєкомплектом на позиції та вивозить поранених по розритому мінами донецькому чорнозему. Три виснажливі місяці на нулі змінювалися коротким місяцем у Києві, за який Василь мусив поставити на колеса побиту техніку, замінити оливу, підлатати посічені уламками автомобілі й знову вирушити в саме пекло.

«У мене все добре, не переживайте»

Сергій Семенович згадує короткі дзвінки з фронту, на які вдома чекали щодня, мов на ковток повітря. Син ніколи не скаржився й не розповідав про пекельні будні, від яких плавилася земля. Для рідних у нього завжди була напоготові одна незмінна фраза, покликана вберегти їхній спокій. «Він не завжди міг подзвонити, бо то на позиціях, то зв’язку немає, – тихо ділиться батько. – А як уже набере, то тільки й скаже, що в нього все добре, аби ми не переживали. Про те, що на фронті насправді коїться, ніколи не розказував, лише заспокоював».

Зрідка Василь виривався на день-два до рідного Майданецького. За цей короткий час устигав зігріти дім своєю присутністю, міцно обійняти маму Галину Володимирівну, перекинутися кількома словами з татом, а далі знову рушав у дорогу.

30 січня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині сержант Василь Шебастюк потрапив під ворожий обстріл: його серце зупинилося. «Нам зателефонували, згодом прийшли документи сюди, у військкомат, – зболеним голосом вимовляє батько. – Повідомили, коли привезуть сина. І все…»

Додому, де чекає вічність

Спочиває Воїн удома, у Майданецькому, де минуло його дитинство, де кожна вулиця пам’ятає кроки, а рідна земля приймає своїх захисників із гірким материнським плачем.

Сьогодні в незгасній скорботі за Василем залишаються мама Галина Володимирівна, тато Сергій Семенович, сестра Віра, дружина Алла й сини Богдан, Сергій і Рамир. Старші хлопці вже дорослі й самі стають на ноги, несучи в собі батьківську вдачу – таку ж принципову, спокійну й чесну.

Чоловік не шукав слави й не виголошував гучних промов, а мовчки сідав за кермо військової вантажівки і їхав у пекло, бо твердо знав, що за його спиною лишається рідне село, отчий поріг і щастя дітей. Світла пам’ять воїну Василю Шебастюку! Уклонімося цій землі й батькам за сина, яким пишатиметься Україна!

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА