«За раз готую 2-відерну каструлю борщу, то нам вистачає на 2 рази поїсти»

Коли рівно 30 років тому Тая та Сергій Нагорняки побралися у своєму рідному селі, що на Одещині, навіть і здогадуватися не могли, що матимуть велику сім’ю. Єдине, коли жінка була студенткою, однокурсниця увесь час казала їй: «А мені чомусь перед очима картина: ти біля будинку, квітнуть дерева і багато-багато діток…» Якби ж тільки вона знала, що тоді казала, як у воду дивилася.

З часом у родині народилося трійко діток. Поруч з Нагорняками проживала неблагополучна сім’я, у якій жінка мала пристрасть до спиртного, тому часто-густо залишала своїх дітей бездоглядними. А вони, такі малі і беззахисні, прибігали до тітки Таї за шматком хліба чи тарілкою супу. Жінка, маючи велике серце, завжди пригортала малих, хоч і самим було важко, бо тільки починали спинатися на ноги. А потім сестра Таї вийшла заміж у Папужинці, що на Тальнівщині. І коли молоді люди приїхали на весілля, були вражені красою наших країв. Довго не вагалися, у 1998 році переїхали. Але в сусідню Шаулиху, де Тая працювала у школі вчителем математики. Коли закрили школу у Шаулисі, перейшла працювати до дитсадочка. З часом придбали хату у Папужинцях:

-Пригадую, – каже жінка, – як пролунав телефонний дзвінок. Це була дівчинка з тієї неблагополучної родини, яка жила поруч з нами на Одещині. Виросла та, на жаль, пішла шляхом своєї горе-матері і пиячила. Мала двох діток. Просила, щоб забрали її до себе. Ми погодилися. Про те, що вагітна втретє, не зізналася. Народила вже тут, у нашому селі. Ми допомогли придбати їй хатину, найнеобхіднішу техніку: пральну машинку, холодильник, інші речі. Але протрималася недовго. За два роки забрала дітей і поїхала геть. Через деякий час мені зателефонувала її сестра і прохала, щоб ми забрали хоча б Женю, середнього хлопчика. А як же решта? 1 червня 2013 року, на День захисту дітей, наша сім’я поповнилася трьома Продіусами: Андрієм, Женею та Тонею. Їх ми забрали з реабілітаційного центру м. Тарутіне, що на Одещині. Андрій пішов до школи, а менших водила до садочка через кладку. Люди переважно відмовляли нас, майже ніхто не підтримував. Єдине, вдячна старому сільському дідусеві, який сказав: «Найбільший гріх – образити сироту». Через рік наша родина прийняла Женю Броварьова. Хлопчик має брата, але той не погодився їхати з нами, бо все чекав на повернення мами. Коли ми побачили Женю, то жахнулися, бо дитина була занедбаною, мала вроджену ваду. 8-річний Женя був худеньким, маленьким, боявся усіх і всього. Хоч і жив у інтернаті, серед діток, а друзями його були собаки. Але, що цікаво, разом з тим він читав і писав, що означає, що з ним займалися на уроках. Зараз йому 14 років, любить хитрувати.

Відразу після Жені нам дали дівчинку Софію з Христинівки. Так сталося, що вона втратила батьків, хороша в них сім’я була. Виросла, вийшла заміж, має синочка Давида, 5 грудня йому виповниться рік.

Отак, багатіла родина Нагорняків найбільшим материнським щастям – веселим дитячим щебетанням, теплими обіймами дитячих рученят, долоньок, що прагнули сховатися у міцній татовій руці. Після Софії взяли ще Олену Ступакову з Тального, тоді їй було 7 років, дитину з непростою долею. Зараз ніхто й не скаже, що колись дівчинка не розмовляла, була замкненою й проявляла агресію. Отак стало діток в родині 6-ро. Дітей, яких Нагорняки зважилися взяти на виховання. Згодом старші 2-є пішли вчитися, залишилося четверо. Але минулого року взяли ще шестеро дітей:

-Ми їх попередньо навіть не бачили, нам сказали, що ці дітки з однієї сім’ї, 5 хлопців і 1 дівчинка: Ваня, Коля, Антон, Міша, Софія та Олег Гречані. Погодилися, хоча чоловік трохи панікував і казав з гумором: «Ти що! Це ж 5-ро хлопців! Вони мені тут і буса розберуть!» І коли привезли їх додому (я їм усім завжди казала, що ви приїхали саме додому, і все, що бачите, можна брати, їсти, користуватися), ранок наступного дня перетворився на суцільний хаос, оскільки діти ще не знали, що де знаходиться, кому що одягати, куди йти, що робити. Чоловік тоді казав: «Таю, чого це вони ходять туди-сюди? Що шукають?». Гречані – дуже талановиті діти, – продовжує розповідати мама Тая (бо тільки так і не інакше називають її діти). – Антон дуже гарно співає, бере участь у конкурсах, Міша та Софія – танцюють. Таланти ці розкрилися тут, у Папужинцях. До речі, приємно і радісно, як гарно приймають дітей у нашій школі, ніхто їх не виділяє, не акцентує увагу на найболючіших моментах, вони мають багато друзів і майже відразу влилися в колектив. Олег, найменший, спочатку взагалі на мене ніяк не реагував, а тепер приносить мені з садочка малюнки: «Це тобі, мамо!». То квітку зірве – несе, то каштанів назбирає – усе він мамі приносить. Добрий, сміється увесь час, життєрадісна, позитивна дитина.

Коли потрапляєш до родини Нагорняків, не хочеться згадувати сухе законодавче «будинок сімейного типу». І хоч 10 діток ці люди взяли на виховання, вони для них, поза всякими сумнівами, стали мамою й татом, людьми, які вселили в дитячі серця надію на хороше майбутнє, людьми, які ділять їхні тривоги, біль, переживання, радість, успіхи й поразки. І якщо хто спіткнеться, повірте, матиме завжди руку, яка підхопить і поведе у правильному напрямку.

Своїми руками Нагорняки зробили ремонт у будинку, розбудували його, зробили перепланування. На час нашої зустрічі саме у залі ремонт затіяли. А це кімната чималенька. Взагалі, тут усі без винятку – звичні до роботи. Адже батьки своїм власним прикладом показують, як потрібно яку роботу виконувати. Якщо полоти город – то гуртом, якщо прибирати – теж усі.

-Як же без дитячих пустощів, – посміхаючись, зізнається жінка. – Це ж діти. Думають, ми не помітимо, як хтось хоче «сачканути». Але ж ми все бачимо. Стараємося все на прикладі показувати. Ось садили картоплю, то казала їм, що якби не зробили, то потрібно було б насіння тільки на 6 тисяч купити. А так, можна ці гроші на щось інше витратити: купити телефон чи ноутбук. Вони починають звикати до роботи, ми наставляємо їх, кажемо, коли що десь неправильно, вчимо шанувати й берегти те, що маємо. Зараз вже й самі зі школи приходять, то питають, чи не потрібна яка допомога по господарству. Хлопці з батьком їздять траву косити. Як дрова ріже, вони складають. Як у будь-якій сім’ї. Можливо, це й згодиться їм у житті. Тримаємо велике господарство: корів, бичків, курей, гусей, качок, свиней. Бо що можна купити на ті 130 грн., які виділяє держава на утримання однієї дитини на добу? А це ж діти, вони хочуть щось добреньке увесь час. Цукерки, печиво купуємо ящиками, бо що нам те кіло? Коли канікули, то я увесь час біля плити. За раз готую 2-відерну каструлю борщу, то нам вистачає на 2 рази поїсти. Стараюся пекти часто, вони люблять солоденьке: рулети, бісквіти, торти. До речі, для дітей дивом здавався процес варіння холодцю та й сама страва. Чесно кажучи, вони й досі не дуже люблять закрутку, оселедця не всі їдять. Але ми щороку до тисячі банок закриваємо консервації: ось переробили 100 кг риби і закрили в автоклаві, варення з айви закрутили, по 50 банок компоту з кожного фрукта і ягід закрили. Щомісяця ми святкуємо чийсь день народження. Готуємо з того, що виростили своїми руками. Чи відпочиваємо ми? Так. Усі працюємо, разом і відпочиваємо. Звісно, дітей ми оздоровлюємо. Як тільки яка путівка трапляється, беремо, ніколи не відмовляємося. Відпочиваємо і вдома. Ось город прибирали, то смажили сало, півників зарізали, шашликів зробили.

Ми так звикли до спокійних домашніх вечорів, коли діти вмощуються спати і в оселі настає тиша. А у мами Таї – клопоти. Бо й уроки з усіма треба повчити, і зібрати кожного до школи, садочка, і попрати, і прибрати, посуд помити. А це – далеко не 5 тарілок, а збирається ціла гора. Але усі ці клопоти для жінки покриває всемогутня любов до дітей, якій все під силу. Під силу навіть пережити моменти, коли рідні матері нагадують про своїх дітей і, спілкуючись з ними по телефону, порушують спокій в дитячій душі. Розтривожать і зникнуть, а хто ж втиратиме дитячі сльози?

– Це ж яке потрібно мати серце… – каже жінка. – Діти плачуть, вони до мами хочуть. Я завжди заспокоюю і кажу їм одне: вчитися ви можете не всі однаково: хтось краще, хтось гірше. Ви собі спеціальності виберете. Але тільки єдине я хочу, щоб своїх дітей ви гляділи самі, щоб їх не гляділи чужі люди.

І радісно, і оживає душа у матері й батька, коли у дітей все добре. Тішаться, що старші діти створили свої сім’ї, що не забувають про них, приїздять у гості, що дотримуються материного заповіту.

Ольга ОСІЯНЕНКО