Ворожий уламок дрона обірвав життя Героя з Тальнівщини

Найстрашніше в людській втраті — це усвідомлення того, скільки всього мало ще відбутися. Скільки звичайних днів, розмов, зустрічей було попереду. Скільки моментів, які здавалися буденними, згодом могли б стати найдорожчими спогадами.

Але війна безжально обірвала ці можливості, залишивши біль і порожнечу, яку нічим не заповнити.

Саме такою непоправною втратою стала загибель Ярослава Ротаня — людини, у якої попереду мало бути ще стільки звичайних, але таких важливих митей. Його життєвий шлях обірвався залишивши невимовний біль у серцях найдорожчих людей і гіркий слід у пам’яті всіх, хто сьогодні прийшов провести його в останню дорогу.

Життєва історія Ярослава Юрійовича починалася далеко від війни — з дитинства, родинного тепла, турботи мами й бабусі. Він народився 1 квітня 1986 року в селі Білозір’я Черкаської області, а згодом його домом стало село Поташ. Тут минули його дитинство та юність, тут він ріс, навчався, дорослішав. Тут його знали як спокійного, доброго хлопця, який не любив завдавати комусь прикрощів.

Мама Валентина Іванівна та бабуся Любов Степанівна огорнули Ярослава теплом і турботою, допомогли йому вирости людиною з добрим серцем.

У Ярослава була особлива риса — йому було шкода всіх. Він не міг байдуже дивитися на страждання тварин, не цурався роботи, умів подбати про себе й допомогти іншим. Любив готувати, цінував прості речі. Його доброта не потребувала гучних слів — вона виявлялася у вчинках, у ставленні до людей і всього живого.

Закінчивши дев’ять класів Потаської школи, Ярослав продовжив навчання в сусідньому селі Роги, де у 2003 році закінчив одинадцять класів. Згодом вступив до Черкаського художньо-технічного коледжу, де опанував фах електрозварювальника. Після отримання диплома розпочав трудовий шлях на одному із заводів Черкас.

Тривалий час Ярослав працював разом із мамою на деревообробному комбінаті в Києві. Він був працьовитим, звик розраховувати на власні сили й заробляти на життя чесною працею. Не шукав легких шляхів, не цурався жодної роботи, бо розумів: усе в житті має свою ціну, а добробут починається з того, що людина робить власними руками.

У його житті були радість батьківства й тяжкі випробування. У шлюбі з дружиною Наталією Василівною у них народилися двоє синів — Артем і Денис. Та родину спіткало страшне горе: через тяжку хворобу пішов із життя старший син Артем.

Важко навіть уявити, скільки болю довелося пережити Ярославові та його близьким. І все ж він знаходив у собі сили жити далі, працювати, дбати про рідних і сподіватися на краще. Поруч залишалися ті, заради кого хотілося долати труднощі й рухатися вперед.

Та мирне життя українців змінила війна. Повномасштабне російське вторгнення принесло в домівки тривогу за близьких, невідомість і страх перед завтрашнім днем. Для мільйонів родин звичне життя розділилося на «до» і «після». І відтоді кожен день став випробуванням, а можливість жити під мирним небом — мрією, за яку Україна платить надзвичайно високу ціну.

16 січня 2026 року Ярослава Ротаня призвали на військову службу за мобілізацією Солом’янським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Він став до лав Збройних сил України, взявши на себе відповідальність захищати державу в час, коли вона потребувала мужності й відданості своїх людей.

Ярослав служив солдатом, оператором безпілотних літальних апаратів третього відділення безпілотних авіаційних комплексів піхотного батальйону військової частини А7400. Виконував бойові завдання разом із побратимами, розуміючи відповідальність за доручену справу та людей, які були поруч.

За військовою службою залишалося його звичайне людське життя — мама, бабуся, син, рідний дім. Як і кожен, хто перебуває на війні, Ярослав мріяв про повернення до мирного життя.

Та доля розпорядилася інакше.

24 червня 2026 року поблизу населеного пункту Копані Пологівського району Запорізької області, під час виконання бойового завдання у складі групи «Мідвей», ворожий уламок дрона обірвав життя нашого захисника.

Він загинув, виконуючи військовий обов’язок. Йому було лише сорок років.

Так обірвався шлях людини, яка мала ще стільки всього прожити. Працювати, зустрічатися з рідними, бачити, як дорослішає син, радіти його успіхам, мати власні плани й будувати майбутнє. Усе те, що для багатьох із нас є звичайним життям, для Ярослава стало нездійсненним.

Найважче сьогодні його рідним. Валентина Іванівна втратила єдиного сина. Для матері немає віку, в якому така втрата стає меншою. Бабуся Любов Степанівна прощається з онуком, якого пам’ятає маленьким хлопчиком, якого бачила дорослим, самостійним чоловіком. А син Денис втратив батька — людину, присутність якої мала супроводжувати його ще багато років.

Від імені Тальнівської міської територіальної громади висловлюю щирі співчуття родині Ярослава. Схиляємо голови перед вашим горем. Ми розуміємо, що жодна промова, жодні слова підтримки не зможуть забрати вашого болю. Та хочемо, щоб ви знали: сьогодні ваша втрата — це біль усієї громади. Ми розділяємо вашу скорботу й низько схиляємо голови перед пам’яттю про Захисника.

У нашій пам’яті Ярослав залишиться не тільки воїном, який загинув, виконуючи бойове завдання. Він залишиться людиною зі своєю історією, зі своїм характером, зі звичними справами, які робив щодня, зі своєю добротою, яку пам’ятатимуть ті, хто його знав. І саме за цим людським життям сьогодні болить найбільше.

Україна платить надто високу ціну за право бути вільною. І за кожною такою втратою — не просто ім’я у скорботному списку, а цілий світ, який більше ніколи не буде таким, як раніше.

Ми не можемо змінити того, що сталося. Але можемо зробити все, щоб ім’я нашого Героя – Ярослава Ротаня не загубилося серед страшних звісток цієї війни…

Світла пам’ять Ярославу Юрійовичу Ротаню. Честь і шана Захиснику України.

Поховали Ярослава на кладовищі села Поташ…

Пресслужба Тальнівської МТГ

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!