Шість десятиліть під одним небом: діамантова осінь родини Рибаків із села на Тальнівщині

Є дні, що приходять до людини як благословення за довгі труди й праведне життя. Шостого листопада над Кривими Колінами, що на Тальнівщині, займеться особливий ранок: Василь Степанович і Пелагія Федотівна Рибаки стрічатимуть своє діамантове весілля. Уже шістдесят років вони ділять на двох хліб, сіль і щасну долю, оберігаючи родинне вогнище в злагоді й тихій любові.

За плечима в кожного своя, подекуди крута й полинова життєва дорога. Проте найголовніша книга їхнього буття, яку почали писати вдвох рівно шість десятиліть тому, стала живою повістю про вірність, над якою не мають влади літа.

А через тиждень загуло, заграло весілля…

Увесь той урочистий лад сягав корінням у давній, як сама земля, звичай – воловиці.

Напередодні святого дня, коли вечір тихо спускався на стріхи, до хати посходилися дівчата. І під ті тужливі пісні, що птахами линули під стелю та крали з очей дівочі сльози, наречений повільно розплів своїй судженій довгу, мов шовковий вечір, чорну косу. То вона навіки прощалася зі своїм безтурботним дівуванням, залишаючи його за порогом батьківської хати.

На саму ж урочистість Пелагія вбралася в білосніжну, мов із ранкового туману зіткану, німецьку сукню, що легенькою хмаринкою огортала її дівочий стан. А на голові зацвів весільний віночок – витвір ніжності та дівочих мрій. Його вона з двоюрідною сестрою виліпила власноруч: із трепетом у серці та любов’ю вмочала кожну паперову квітку й пуп’янок у теплий парафін, замовляючи собі щасливу долю.

Осінь тоді стояла примхлива: якраз напередодні впали важкі дощі й розлилося суцільне бездоріжжя. Проте у святу суботу небо змилувалося – хмари розступилися, і над селом зависло ласкаве сонце.

З рідної Павлівки по свою жадану молоду Василь прийшов пішки. Попереду урочисто несли пишно прибране барвистими стрічками, польовими квітами й червоною калиною весільне гільце. А за молодим веселою юрбою ішла череда дружок і бояр, наповнюючи шлях сміхом та піснями. Забравши дівчину з батьківського порога, знову ж таки пішки рушили назад – до молодого, де й розлилося широке святкування.

А вже як надвечір’я тихо припало до землі, весільний поїзд повернувся до Кривих Колін, де на молодих чекала родинна хатина. Щоправда, односельці задарма свою красуню-наречену випускати з села не збиралися. Місцеві парубки, перегородивши вулицю застеленим білою скатертиною столом, зажадали багатого викупу. Старостам довелося добре потрусити кишенями, перш ніж та завзята ватага з реготом звільнила шлях. Гуляли те весілля в тісних, нагрітих людським теплом хатах.

Відтоді минув цілий вік. Немає вже тієї хатини, де шістдесят літ тому гув музиками й переливався піснями той бенкет. На колишньому подвір’ї тепер височіє лише стара крислата груша, яку колись давно посадила ще бабуся. Вона єдина стиха шелестить листям, мов оберігає вічну пам’ять про далекий весільний день.

Головний таємнопис тривалого щастя

Дожити спільно до діамантового ювілею – то велика ласка Долі, що випадає лише вибраним. У чому ж глибокий секрет злагоди довжиною в цілих шістдесят літ? Пелагія Федотівна відповідає на це з народною мудрістю: «Траплялося всіляке, бували й суперечки, бо в якій сім’ї без них? Але ми завжди доходили однієї думки, отак разом і прожили життя. А головне в родині – доброта, повага й розуміння. Треба чути одне одного, шукати спільну стежку і спільне рішення».

За всі ці роки в їхній оселі визрів чіткий і теплий родинний уклад: головним господарем завжди був і залишається Василь Степанович, а його вірною порадницею та берегинею – Пелагія Федотівна. За шість десятиліть їхні долі зрослися так само природно й міцно, як коріння старого явора з рідною землею. Донька Ольга з особливою ніжністю каже, що тато без мами й дихати не може. У такому перевіреному часом коханні дві душі зливаються в єдине ціле. Чоловік і дружина виплекали двох дітей – доньку Ольгу й сина Володимира. Їхню старість зігрівають і примножують радість четверо онуків: Владислав, Інна, Віталій та Ірина, а також троє правнуків – Єва, Володя й Саша.

Стежками долі: від Тального до рідних Кривих Колін

Життя родини було різним, мов польові дороги: то простелиться рівно, то заверне у нахилену дощами глибінь. Раніше подружжя тридцять літ мешкало в Тальному. Пелагія Федотівна тринадцять років працювала на Уманській фабриці художніх виробів – вишивала надомницею вишукані речі. У 2008 році подружжя переїхало до Кривих Колін, до свого першовитоку. «Одразу рідним повіяло… Я ж у цих місцях виросла, ще дівчинкою за річкою корову пасла. Тепер разом милуємося цими краєвидами, та й діти з онуками щоразу поспішають на берег», – каже жінка.

Нині дві сиві душі тримаються вкупі за щоденними тихими турботами. Пелагія Федотівна – затята рибалка: у будь-яку пору року (окрім зими) поспішає до річки й щодня приносить здобич: пліточки, лини, окунів чи випещеного водами карася.

Вечорами ж, коли тиша лягає на призьбу, подружжя найчастіше згадує дітей, онуків та правнуків. Та найбільше сьогоднішнього болю і пекучої тривоги – за війну. Усі їхні думки, погляди на небо й вечірні молитви про одне-єдине – омріяну Перемогу.

Душа, вишита хрестиком: родинна спадщина

Особливою гордістю та святинею родини є співучий мистецький талант Пелагії Федотівни. Той прадавній дар дістався їй у спадок від рідної матері – Мотрі, чиї руки творили справжні дива. Вона вишивала ще змалечку: того таємничого ладу навчив її чоловік старшої сестри. У Голодомор Мотря вишиванням заробляла на хліб, щоб урятувати від лютої голодної смерті дрібних дітей своєї сестри.

Пелагія Федотівна продовжила ту материнську стежку. Працюючи на Уманській фабриці, для солісток Черкаського народного хору мережила найтонші блузи, пильно рахуючи найдрібніші ниточки батисту й маркізету. «Її робота –  бездоганна й чиста: глянеш на вишивку з вивороту і не знайдеш жодного вузлика, – ділиться Ольга. – Мама не любить мережити по готовому, чужому малюнку: сама виплітає в уяві й переносить на полотно дивовижні візерунки, які живуть і дихають теплом не лише в Україні, а й далеко за океаном».

Нещодавно майстриня на замовлення вигаптувала комплект із десяти вишуканих серветок для українців у Канаді. Коли  вони отримали те рукотворне диво, то щиро зізналися: таку красу шкода й класти на стіл під тарілки, тому бережуть її як найдорожчу святиню й дивуються золотим рукам української жінки. Ольга дбайливо оберігає кожну мамину річ: картини, скатертини, рушники, серветки. Це найдорожчий скарб родини, який ніколи не піде межи люди й не загубиться у віках, адже в кожному хрестику живе й промениться тепло маминого серця.

Так і цвіте родинне дерево Рибаків корінням у рідній землі, а вітами в майбутньому. І поки шелестить листячком бабусина груша, а в хаті горить світло любові й поваги, житиме цей добрий і світлий рід. Нехай же ще довго-довго щебечуть у хаті діамантових молодят онуки й правнуки, а долю зігріває тепло рідного порога. Многая і благая літа ювілярам під мирним українським небом!

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!