Колишня ветлікарка у Лисянці стала кращою соціальною працівницею

Одним з напрямків соціального захисту є обслуговування людей похилого віку вдома. Ця робота лягла на плечі соціальних робітників Лисянської громади, які відвідують підопічних, котрі мешкають у селищі. Загалом, таких помічників, що стають руками-ногами для своїх підопічних, та, буває, і єдиною живою людиною, хто завітає до оселі, в Центрі соціальних послуг нараховується 8 осіб, які обслуговують 96 одиноких пенсіонерів. Завжди готові прийти на допомогу, іноді коли їх про це навіть і не просять. Чуйні, добрі, милосердні, уважні та порядні. Окрім цього, ці люди ще, за сумісництвом, можуть бути кухарями, електриками, кур’єрами, медиками. Головне для них — це допомога людям, які опинилися в складних життєвих обставинах. Заради цього їм доводиться долати дорогу і в дощ, і в сніг, і в спеку, бо старенькі завжди чекають.

Одна з кращих соціальних робітників Ірина Клівак (на знімку) стверджує, що у неї на дільниці – особливі люди. За  років вони стали частиною її сім’ї, жінка до них прив’язалася. «Робота важка, але подобається допомагати стареньким, які тебе завжди чекають».

У жінки під опікою 12 літніх людей, в тому числі один – ветеран російсько-української війни. Каже, що робота психологічно важка. Але люди її чекають, виглядають, довіряють. Тому вже більше 30 років Ірина Дмитрівна за будь-якої погоди і за будь-якого настрою стукає у двері своїх дідусів та бабусь. Найчастіше доставляє, на замовлення, хліб та ліки. А серед обов’язків – готує страви та займається прибиранням у домі. На день народження кожному, за власний кошт, купує маленькі подарунки, замовляє святкові столи.  Городні роботи  теж на її руках. Посіяти – посадити, доглянути за рослинами, зібрати урожай, каже, звична справа.

– А скільки кілометрів намотую за день по різних вулицях Лисянки, якщо чесно, – зізнається, – не знаю, ну десять є точно. Раніше обходилася службовим велосипедом, а в цьому році зробила собі подарунок: придбала електровелосипед. Такий потужний та місткий щоб можна було більше сумок перевозити. Свою роботу люблю, і не жалкую, що з ветлікаря свого часу перекваліфікувалася на соціального робітника. Хоч інколи згадую колишню роботу – лікую домашніх улюбленців своїх клієнтів. І люди це відчувають, називають то «наша мама», то «помічничка», то «донечка». І так лагідно та тепло, що аж за душу бере. А ще буває, якась самотня бабулька притулиться, пригорнеться, як мала дитина… Оце і є принада моєї роботи. І – найвища подяка.

Іван СМОЛІЙ

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!