«Він чекав на доньку…» Назавжди в строю Господар і Захисник Павло Кукуруза з Тальнівщини

Уся життєва дорога Лариси й Павла була спільною – від перших дитячих кроків в одному дитсадку й навчання за однією шкільною партою до затишного родинного вогнища в рідному Кобриновому. Він мав золоті руки, лагідну вдачу й понад усе дбав про сім’ю та дім. Проте коли країна опинилася у вогні, чоловік без вагань рушив на фронт. Пройшов крізь пекло Бахмута й Вугледара, але стомлене серце зупинилося після важкого поранення в лікарняній палаті. До останнього подиху він видивлявся у двері, чекаючи найрідніших.

Від шкільної парти до власного порога

Життя Павла Кукурузи від першого подиху належало рідному Кобриновому. Тут він народився 5 липня 1974 року, зростав, змужнів і згодом звів власний дім. Отримавши фах механіка в Уманському технікумі механізації та відслуживши в армії, повернувся додому. Трудився в рідному селі сумлінно й невтомно, як уміють лише справжні господарі.

Найбільшим дарунком долі стала для нього Лариса: вони ділили на двох кожну стежку, відколи себе пам’ятали. «Ми змалечку разом: ще в дитячий садок ходили в одну групу, а згодом ділили шкільну парту, – згадує дружина. – Павло мав дивовижно спокійну вдачу, руки золоті – усе міг до ладу довести. Нікому не відмовляв у допомозі, а вдома завжди тримав бездоганний порядочок».

Працьовитий і розважливий, чоловік рідко відпочивав, тому що всі думки були про добробут сім’ї. Лише зрідка випадала вільна хвилина вибратися до лісу на шашлики чи до води, закинути вудку в тиші. Найбільшою ж утіхою для серця залишалися родинні свята, коли за великим гостинним столом збиралися діти, батьки, брати з сестрою та близькі сусіди.

Батьківська наука і сни про мирні будні

Для сина Владислава й доньки Анни батько був найбільшим авторитетом і життєвим орієнтиром. Він залюбки передавав синові секрети своєї майстерності, а донечку ніжно оберігав і огортав теплом. «Павло змалку залучав Владика до хатньої роботи, передав йому все своє вміння: і майструвати, і землю відчувати, – ділиться Лариса Анатоліївна. – Син по відеозв’язку часто просить показати персик, що з татом садив. Йому й зараз сниться, ніби батько збирає інструменти, і вони знову йдуть до якогось ділечка… Аню, дівчинку свою, теж обожнював».

Світлою радістю для родини стала поява онуки Ярослави, проте щаслива звістка застала Павла далеко від дому – серед гуркоту снарядів і диму. «Тоді його не було на зв’язку дев’ятнадцять днів, – крізь сльози пригадує дружина. – Лише коли вийшов із позицій, від побратима дізнався, що став дідусем. Проте побачити крихітку встиг тільки на фото…»

Мовчання на передовій і мрії про жаданий спокій

Павло Кукуруза приміряв військовий однострій наприкінці серпня 2022 року. Позаду лишилися криваві бої під Бахмутом і Вугледаром. Опинившись у самому пеклі, воїн понад усе намагався вберегти рідних від пекучої тривоги, тому завжди попереджав перед виходом на завдання, ніби заздалегідь заколисуючи їхній страх. «Іду на десять днів. Нікому не дзвони, бо командир не візьме слухавку», – попереджав дружину. Та бувало, що очікування затягувалося на п’ятнадцять, а то й сімнадцять днів… З переднього краю повертався геть знесилений і найперше телефонував їй, сповіщаючи, що живий.

Коли Лариса Анатоліївна запитувала чоловіка про майбутнє, він не малював пишних планів, бо жадав лише тиші біля власного порога. Мріяв про перепочинок і все повторював, що після перемоги вони обов’язково поїдуть десь удвох. «Ми ж за все життя ніде так і не побували разом: усе робота руки тримала…» – з болем згадує жінка.

Останнє побачення: він чекав на доньку

2 грудня 2023 року поблизу Куп’янська на Харківщині Воїн дістав важкі поранення. Потяглися дні тривожної невідомості. Коли зв’язок із підрозділом урвався, дружина розшукувала чоловіка через побратимів та їхні родини, аж поки не дізналася: Павло у важкому стані в лікарні. Згодом його перевели до центрального військового шпиталю в Києві. Перебуваючи в медичному сні, знівечений травмами усе одно відчував присутність своїх. «Зайшла в реанімацію, а чоловік зреагував, очима повів, руками ніби намагався щось мовчки закрутити, як ото на роботі… Та мене одразу вивели, сказали, що йому не можна хвилюватися. Жодного слова уже промовити не міг», – крізь сльози згадує Лариса Анатоліївна.

Серце Павла Кукурузи перестало битися 16 грудня 2023 року. Він пішов у вічність тоді, коли до шпиталю нарешті доїхала Анна. Рідні переконані: батько з останніх сил чіплявся за життя, аби бодай на мить відчути поруч свою дитину.

Земляки попрощалися з воїном 18 грудня 2023 року в Кобриновому, біля порога рідного дому. Спочинок Павло Кукуруза знайшов на цвинтарі в сусідній Гуляйці.

У полеглого залишилася велика родина: дружина Лариса Анатоліївна, син Владислав, донька Анна, онучка Ярослава, батьки Олексій Васильович та Надія Григорівна, брати Андрій і Тарас, сестра Людмила. Світлий спомин про доброго господаря, турботливого батька й сміливого чоловіка назавжди залишиться на цій землі.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!