Син Тальнівщини в останні хвилини перед вічністю: як чотири розвідники виграли час для оборони Києва

Там, де сходяться землі Чернігівщини й Київщини, постав меморіал у честь Воїнів, які заступили собою дорогу на столицю. У березневі дні 2022 року чотири розвідники Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і Збройних сил України прийняли свій останній бій під Новим Биковим. Серед них був і наш земляк — Володимир Кімлик.

Тоді російська бронетехніка рвалася вперед дорогами Новобасанської громади, намагаючись вийти на прямий рубіж, що вів до серця країни. Зупинити рух цієї залізної лавини на відрізку між Новим Биковим і Гаврилівкою необхідно було за будь-яку ціну.  Командування розраховувало: якщо затримати марш загарбників бодай на п’ятнадцять хвилин, наша артилерія встигне перегрупуватися й перекрити ключові розв’язки.

Виконати це завдання зголосилася четвірка розвідників, які без вагань вступили в нерівну сутичку з колоною, що переважала чисельністю й вогневою міццю в десятки разів. Тієї вогняної доби виграли для України не 15 хвилин, а подарували нам години й дні, зламавши чужі плани ціною власних життів.

Чотири долі, поєднані одним рубежем

До тієї фатального березневого дня в лісосмузі під Новим Биковим вони йшли різними дорогами, проте з однаковим гартуванням у серцях. Командир групи, майор СБУ Віталій Краснюк на позивний «Сокіл», народився в Переяславі. Журналіст і телеведучий у цивільному житті, він пройшов обидва Майдани. З 2014 року захищав Україну на сході, а з початком повномасштабної війни очолив розвідувальну групу, що виконувала завдання зі знищення ворожої механізованої колони.

Поруч із ним – Володимир Кімлик («Вагнер»), чиє дитинство та юність минули в Романівці та Кривих Колінах на нашій Тальнівщині. Його шлях у велику війну почався одразу після Революції Гідності, коли Володимир став до лав Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». За його плечима були запеклі бої в окремій штурмовій роті й вогонь Авдіївки, де воїн дістав два важкі поранення. Проте в лютому 2022 року він без вагань знову одягнув однострій.

Ще одним добровольцем першої хвилі в цій четвірці був Володимир Отченашенко з Полтавщини, якого побратими з повагою кликали «Отче». Боєць п’ятого окремого штурмового батальйону ДУК, він загартувався в найгарячіших точках Донбасу – тримав Піски, ту саму Авдіївку й легендарний Донецький аеропорт.

Четвертим у групі став молодший сержант Вадим Овчаренко, «Фугас», родом із Київщини. Професійний сапер і піротехнік, який служив у Збройних силах із 2013 року, він мав бездоганну фахову підготовку. З перших годин великого вторгнення Вадим наполіг, що його місце – на найбільш загрозливих ділянках розвідки й мінування.

Про що дізналася Лариса Романюк

Подвиг земляка не був таємницею для Тальнівщини, де його згодом прийняла рідна земля. Проте мало хто знав, через яке пекло довелося пройти чужим людям там, на місці загибелі чотирьох сміливців. Цю важку правду відшукала наша землячка Лариса Романюк (Снитко), яка мешкає всього за сімдесят кілометрів від місця того бою.

Місцеві жителі їй розповіли, як довго здригалися від згадок про той день; чули, яка несамовито-жорстока битва точилася на околиці, як гуркотіла земля під ударами ворожої броні. А коли все стихло, окупанти привезли тіла чотирьох загиблих розвідників і під дулами автоматів змусили тамтешніх жінок копати для них могили.

Через роки вони згадують ту  чорну годину з невимовним болем. Виконуючи накинутий волею ворога наказ, плакали ридма, омиваючи сльозами кожну грудку розтерзаної землі. Тоді жінки ще не знали імен чотирьох хлопців, але ховали їх як рідних синів, які закрили собою дорогу на Київ.

Відкриття меморіалу

6 жовтня відбулося відкриття меморіалу чотирьом полеглим Захисникам України. Очільник Новобасанської громади Микола Дяченко згадував, що саме на цьому рубежі ворог уперше чітко усвідомив: легкої прогулянки до столиці не буде. Його заступник Валерій Мозговий і досі перед очима має перші дні після звільнення села: понівечену вибухами землю, обвуглені гільзи й залишки боєприпасів, що свідчили про запеклість останньої сутички.

Лариса Романюк знала Володимира Кімлика особисто й згадує земляка як людину доброї душі, товариську, дотепну та надзвичайно ерудовану, закохану в українську історію. Вона привезла на Чернігівщину й передала слова глибокої вдячності від його 86-річної мами Нелі Іллівни хранителям пам’яті про її сина.

Про беззаперечний професіоналізм Вадима Овчаренка говорив командир роти Станіслав Бондаренко. За його словами, дехто стає воїном, а хтось народжується ним; Вадим же завжди зголошувався на найскладніші вибухотехнічні завдання. Керівник головного штабу ДУК «Правий сектор» Олександр Сачко наголосив, що цей меморіал створено для того, щоби подвиг четвірки ніколи не перетворився на статистику у військових зведеннях. Водночас давній друг Віталія Краснюка, письменник Олег Миколайчук, порівняв розвідувальну групу з криголамом, який відважно пішов напролом проти ворожої навали.

Від понівеченого дерева – до місця шани

Довгий час про ту березневу трагічну подію нагадував лише один німий свідок –  обгорілий пень від розщепленого вибухом дерева. Спершу встановили там скромну дошку й підняли два стяги – державний і «Правого сектора». Тепер на узбіччі височіє повноцінний меморіальний знак, із портретів якого на світ дивляться чотири ВОЇНИ: Віталій Краснюк, Володимир Кімлик, Володимир Отченашенко й Вадим Овчаренко. Для подорожніх на стелі залишили сучасні електронні коди. Достатньо одного дотику екрана, щоб прочитати детальну історію того нерівного бою і дізнатися біографію кожного з чотирьох бійців, чий подвиг зупинив ворога на підступах до столиці.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!