Майже півтора року надії та очікування: Тальне провело в останню путь Героя Руслана Фещенка

Сьогодні Тальнівщина провела в останню путь свого земляка, Захисника України, солдата Фещенка Руслана Вікторовича. О 10-й годині ранку біля Свято-Петропавлівського храму рідні, побратими та жителі громади зібралися на спільну молитву за душу воїна. Чин відспівування звершив благочинний Тальнівської громади ПЦУ, протоієрей Андрій Гаргат.

Зі сльозами на очах і болем у серці тальнівчани навколішки зустріли свого Героя біля пам’ятника Героям Небесної Сотні. Додому Руслан повернувся на щиті…

Руслан Фещенко народився 27 березня 1978 року в Тальному. У звичайній українській родині, де батьки ростили двох синів, вкладали в них свою любов, навчали жити по совісті, бути справедливими, підтримувати одне одного.

Старший Руслан і молодший Владислав із дитинства були дуже близькими. Брати трималися разом, допомагали один одному, не залишали в біді. І ця братерська близькість була з ними протягом усього життя.

У Тальному минуло дитинство Руслана. Тут він ходив до дитячого садка, навчався у школі № 2, в 1995 році закінчив одинадцять класів.

Коли Русланові виповнилося лише 14 років, з життя пішов його батько, Віктор Іванович. Для родини це була важка втрата, а для мами Валентини Іванівни — ще й велике випробування, адже відтоді всі турботи про двох синів лягли на її плечі. Вона сама ростила хлопців, підтримувала їх, допомагала долати труднощі й ставати на ноги. І Руслан, попри свій юний вік, рано зрозумів, наскільки важливо цінувати рідних і берегти тих, хто поруч.

Здобуваши фах механіка-електрика в Тальянківському аграрному технікумі, Руслан Вікторович розпочав доросле життя: працював на молочно-консервному заводі, на паливному складі, а згодом — понад двадцять років на одному з приватних підприємств Тального.

Руслан умів працювати й цінував те, що мав. Він не шукав гучної слави. Просто хотів чесно заробляти, бути самостійним, дбати про своїх близьких. Жити, як живуть тисячі українців, — працювати, любити, виховувати дітей і вірити в завтрашній день.

У 1999 році Руслан Вікторович створив сім’ю з коханою Іриною. Разом вони виховали двох синів — Ярослава, 2001 року народження, та Ростислава, який народився у 2003-му.

Для Руслана сім’я була його світом: Для своєї мами Руслан був не просто сином- він був частиною її серця, її надією і великою любов’ю; турботливим старшим братом; чоловіком, надійною опорою для Ірини; батьком, який був прикладом для своїх хлопців.

Для друзів — веселим, вірним товаришем, людиною, яка не відмовляла в допомозі, вміла підтримати й не залишала чужу біду без уваги.

Усе це — Руслан. Не просто ім’я, яке сьогодні звучить у скорботі. Людина зі своїм характером, своїми звичками, своєю історією, зі своїми найдорожчими людьми.

Він хотів мирного життя. Не приховував від рідних, що не прагне війни. Хотів бути вдома, працювати, бачити, як дорослішають сини. Але війна змінила його долю.

22 лютого 2025 року Руслана було призвано на військову службу третім відділом Звенигородського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Він служив стрільцем 3-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 6-ї стрілецької роти 2-го стрілецького батальйону військової частини А4674.

Його військова дорога пролягла туди, де щодня людське життя опиняється перед страшним випробуванням.

3 травня 2025 року поблизу населеного пункту Нова Полтавка Краматорського району Донецької області, під час виконання бойового завдання, наш Герой загинув унаслідок стрілецького бою.

А вдома про це ще не знали.

Коли 3 травня обірвався зв’язок, рідні не мали відповіді, що сталося з Русланом. А вже 9 травня їм повідомили, що він зник безвісти.

І почалося довге очікування.

Майже півтора року мама Валентина Іванівна, дружина Ірина та вся родина жили надією. Вони чекали звістки, молилися, шукали відповіді. Не пропускали акцій – «Не мовчи! Полон вбиває», ставали поруч з іншими родинами, які так само чекали на своїх рідних.

На Дереві надії залишили стрічку й замочок. У цьому маленькому символі було стільки великої любові. Стільки віри, що одного дня Руслан повернеться живим.

Можна тільки уявити, скільки разів мама подумки розмовляла із сином. Скільки разів дружина уявляла їхню зустріч. Як чекали сини, як всі рідні сподівалися знову побачити свого Руслана.

Вони мріяли про звичайну мить, яка для них стала б найбільшим щастям: Руслан повертається, обіймає рідних і говорить: «Я вдома. Не хвилюйтеся».

Як же боляче, коли найзаповітніша мрія родини так і не стає реальністю…

Офіційне підтвердження загибелі Руслана Вікторовича Фещенка перекреслило ту надію, яку рідні берегли попри страх, невідомість і найважчі переживання.

Дорога родино Руслана! Валентино Іванівно, Владиславе!

Ірино, Ярославе, Ростиславе!

Сьогодні важко знайти слова, які могли б полегшити ваше горе. Ми розуміємо, що жодні співчуття не замінять вам Руслана, не повернуть його голосу, усмішки, можливості просто побути поруч із ним.

Нам дуже боляче бачити ваш біль і усвідомлювати, що ми не можемо змінити того, що сталося. Але хочемо, щоб ви знали: у цій втраті ви не залишаєтеся самі. Ми поділяємо вашу скорботу, схиляємо голови перед пам’яттю Руслана й будемо пам’ятати його не лише як Захисника України, а й як людину, яку любили, якою дорожили і на яку чекали вдома.

Нехай любов до Руслана, усе добре, що він залишив у ваших серцях, допомагає вам знаходити сили жити далі. А ми зі свого боку зробимо все, щоб пам’ять про нього жила серед нас.

Болісно усвідомлювати, що кожен наш день настає завдяки тим, кого потім проводжають в останню дорогу, кого вшановують посмертно, на чиє повернення рідні продовжують чекати.

Це наша реальність. І ми не маємо права звикнути до неї. Не маємо права забувати, якою ціною Україні дається можливість жити, працювати, ростити дітей і залишатися господарями на своїй землі.

За кожним ім’ям нашого полеглого Захисника — ціле життя. І за кожним — родина, для якої світ уже ніколи не буде таким, як раніше.

Руслане, сьогодні рідна Тальнівщина проводжає тебе з болем і вдячністю.

Низько схиляємо голови перед тобою. Дякуємо за службу Україні, за мужність і за те, що став на захист Батьківщини.

Твоє ім’я залишиться в пам’яті Тальнівщини. У пам’яті про всіх, хто віддав життя за Україну.

Спочивай із миром, земляче.

Нехай рідна земля буде тобі легкою. А Господь дасть сили твоїм рідним пережити цю непоправну втрату.

Світла пам’ять Руслану Фещенку. Вічна шана Захиснику України.

Пресслужба Тальнівської МТГ

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!