Вісті Черкащини Сто років світла: як учитель з Тальнівщини збудував школу, навчав дітей та рятував історію рідного села від забуття
Понад сорок років біля шкільної дошки, нова сучасна школа, зведена під його керівництвом, врятована пам’ять про жертв Голодомору та дві фундаментальні книги «Криві Коліна крізь терни і роки» та «Криві Коліна: долі людські», написані на дев’ятому десятку життя. У травні цього року видатному педагогу, краєзнавцю та велету духу Василю Йоновичу Олійнику виповнилося б 100 років. Його життєвий шлях – це класична, але від того не менш дивовижна історія про те, як хлопчик із багатодітної селянської родини після армії штурмував найпрестижніший виш країни – КНУ імені Тараса Шевченка, а потім повернувся на рідну Черкащину, аби віддати їй усе своє життя.
Про заповіді батька й дідуся, будівництво Кривоколінської школи, його принциповість та неймовірну жагу до збереження історичної правди ми говоримо з його найріднішими жінками: донькою Тетяною Василівною Михайловою та внучкою – відомою журналісткою телеканалу ICTV Оксаною Михайловою.
«Учительство було в кожному кутку хати»
Тетяно Василівно, чи залишався тато вчителем удома, чи в родині він був зовсім іншою людиною? Як виховував Вас –за шкільними правилами чи давав повну свободу?
–Знаю по собі: якщо ти вчитель, то цю роль неможливо залишити повністю на роботі. Тому батько вчив однаково і дітей у школі, і нас удома. Крім постійних стосів учнівських зошитів, було багато розмов про повагу до старших, про обов’язки, про відповідальність за свої вчинки. Але й свободи в нас було багато. Щовечора в дитинстві при гасовій лампі, бо тоді теж часто не було світла, тато читав нам українську класику. Запам’яталися дуже «Гайдамаки». Ці Шевченкові рядки ми з братом досі знаємо напам’ять: «Горить Сміла, Смілянщина кров’ю підпливає». Крім любові до рідної мови та літератури, батько захоплювався фотографією, різьбленням, цього навчав і нас, своїх дітей. Стільцями і столами, які він зробив, досі користуємося. Загалом у нашій родині більше 40 педагогів (колись рахував батько) тому учительство було в кожному кутку хати й у кожній розмові.
Оксано, журналістика і педагогіка –багато в чому про роботу з людьми та інформацією. Чи відчуваєш ти, що дідусь заклав у тобі цей потяг до пошуку правди та спілкування? Чого саме ти в нього навчилася?
–Вважаю, що сприймати все особисто, – це головне, чого навчилася від дідуся й що насправді керує мною і сьогодні під час роботи. Журналісти мають бути об’єктивними в подачі інформації, це правда, але те, як ти сприймаєш проблему, людину, з якою спілкуєшся, наскільки ти небайдужий до своєї роботи, – це має значення. Педагоги, мені здається, теж мають бути об’єктивними до знань і навичок дітей, але небайдужими до них та своєї справи, бо без любові в цій професії тяжко затриматися. І ще слухати й чути людей – це дуже добра навичка не лише для професії, а й для життя. Мені здається, це теж від дідуся, який, здавалося, знав історії кожної дитини й родини у своєму селі, а тому був дуже чуйним педагогом.
Ціла історія країни: крізь окупацію, диктатуру та війни
Тетяно Василівно, сто років –ціла історія країни. Як Василь Йонович переживав складні часи (війни, зміни режимів)? Що допомагало йому залишатися вірним професії та не зламатися?
–Батько вирішив здобути освіту викладача української мови й літератури в радянський час, коли пріоритетом була російська. Мабуть, це вже багато про що каже. Пам’ятаю, як розповідав, що під час навчання студента, який зробив перенос у слові Сталін, чи то відрахували, чи то поставили найнижчу оцінку, не пригадаю, але покарали, бо ж не можна було роздробити «сталевість» диктатора. Зрештою, оплачувалася праця по-різному. Учителям української платили менше, аніж російської. Але він любив свій предмет і вірив у його важливість. Тому проголошення незалежності дуже чекав.
Щиро підтримував і Майдан 2004-го, і Революцію Гідності. А ще завдяки тому, що записував усе: віршував, фіксував погоду, нотатки на зворотньому боці фотографій, коментував і зберігав вирізки з газет, практично про кожного члена нашої родини є книга спогадів – ми знаємо точно, як він запам’ятав і Другу світову, і російсько-українську війну. Це велике горе. У 1941-му татові було 15 років. Його і рідну сестру, як і багатьох інших односельчан і українців, вивезли до Німеччини на примусові роботи. Він працював на залізниці біля Кельну. Згодом, у кінці 90-х, коли батька запросили до Кельна на зустріч колишніх остарбайтерів, він побував у тамтешньому музеї і навіть упізнав себе на старому фото, зробленому в тоді ще нацистській Німеччині. Але от уривок зі спогадів, як він бачив ту війну очима дитини. Це один в один кадри з теперішнього вторгнення росії.
«Із сумом спостерігали моя мама із нами чотирьома, стоячи на своєму городі, як велика заграва високо піднімалася в небо, а над горизонтом в сторону Тального розносився чорно-чорний дим. Це було влітку 1941р. Мабуть, казали старші, горить нафтобаза в Тальному. Горіло довго, аж до заходу сонця.
Цього ж дня, в обідню пору, видно було спалахи від розривів снарядів по ворожих літаках… Тривожні думки були. Ходили чутки, що німці скоро будуть і в наших селах».
Повномасштабну війну росії батько не застав. Помер за 5 років до того. Але з 2014-го, хоч і хворів, слухав усі новини, і був стривожений, як і всі ми. Коли його син пішов добровільно на війну у 2015-му, батькові ми вже не сказали, він дуже хворів, але, мабуть, відчував, чому син приїжджає рідше. Якби він побачив, що сталося у 2022-му, то гірко б заплакав, бо не про таке майбутнє України мріяв.
Оксано, як сторічний досвід дідуся допомагає тобі зараз, під час великої війни та сучасних криз, тримати внутрішній баланс?
–Попри непросте дитинство, пережиту війну й дуже скромне життя, дідусь, як і багато людей того покоління, умів радіти найменшим приємностям. Свіжа газета, приємний гість, ковток холодної води з криниці в спеку чи смачне яблуко. Здається, усе це було для нього не дрібницями, а маленьким святом. Без зла й образ на всі випробування долі. Без суперцілей чи успішного успіху. Це велика мудрість. Може, я помиляюся, але здається, ця велика страшна війна, яку ми зараз переживаємо, теж уже цього нас навчає.
«Папір і ручка ніколи не зникали з його столу»
Оксано, ти щодня бачиш сотні новин та історій. Якщо знімати про дідуся великий репортаж чи документальний фільм, яка б головна метафора або деталь була в центрі (наприклад, його погляд, якась його фраза)?
–Мабуть, перша асоціація – це папір і ручка. Вони ніколи не зникали з дідусевого столу, шафи, тумбочки. Усе писане-переписане. Робив списки доручень для нас, онуків, і ще довго писав листи звичайною поштою, навіть коли був телефон. У дідуся був ідеальний почерк, каліграфічний, як колись казали. В останні свої роки він втрачав зір, але навіть тоді писав. Ці записи вже не такі каліграфічні, але вони про життя. Дідусь умів жити своєю пристрастю до останнього.
Яку найважливішу пораду чи життєву мудрість дідусь передав саме тобі, онуці?
–Не цуратися свого. Мабуть, це. Дідусь ніколи цього не озвучував як настанову, але показав це своїм життям. Звідки ти родом – має значення. Дідусь був надзвичайно закоханий у Криві Коліна й любив розповідати історію, звідки походить така чудернацька назва (від крутих згинів (колін), які робить річка Гірський Тікич, протікаючи через село). Не цуратися своєї родини. Велика повага до старших у нашій родині була завжди. Я й досі кажу на маму на «Ви», як було в дідусевій сім’ї споконвіків. І звичайно, не цуратися своєї мови. Він присвятив їй усе життя. І завдяки дідусеві насамперед, думаю, я ніколи не мала жодної дилеми в русифікованому Києві, якою ж мовою говорити. Нинішня війна показала, що мова має значення.
Вдячність долає десятиліття
Тетяно Василівно, чи пам’ятаєте Ви, як до тата приходили колишні учні? Можливо, є якась особлива історія, коли випускник через десятиліття дякував йому за доленосну пораду?
– «Ви мене впізнаєте? Я – ваш учень такий-то… ваша учениця така-то», – учні Василя Йоновича знали, що треба називати себе, бо батько і мама навчили і випустили за півстоліття учительства дуже багато дітей, через роки всіх було тяжко впізнати. Але вони часто заходили навідати свого наставника. Батькам пощастило: вони працювали в ті роки, коли педагогів дуже поважали. Це така дрібниця, але до останніх своїх днів тато радів, коли його запрошували на шкільні свята, коли школярі, навіть ті, які його вже не знали, буквально внуки його учнів, приносили квіти додому. Батьки тоді відчували глибоку вдячність.
Післяслово
Сто років – майже ціла епоха, яку Василь Йонович Олійник пройшов із гордо піднятою головою, каліграфічним почерком і незламною вірою у своє, рідне. Його вже немає серед нас, проте щоразу, коли в Кривоколінському ліцеї лунає дзвінок, коли хтось гортає сторінки його краєзнавчих книг або просто розмовляє безкомпромісною українською мовою, сивочолий учитель продовжує жити.
У цеглинах збудованої ним школи, у спогадах вдячних учнів і в кожному слові доньки та сина й трьох його онуків. Адже найбільший спадок тата й дідуся – не лише стіни чи книги, а велика родина, яка міцно тримає його заповіді і ніколи не цурається свого. Світло Василя Олійника не згасло, а перейшло в надійні руки наступних поколінь.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
