Нескорена душа й промінь сонця у вікні: світлій пам’яті полеглого воїна з Тальнівщини Миколи Лозінського

У затишному селі Лоташеве, що розкинулося серед мальовничих краєвидів Тальнівщини, 14 травня 1972 року на світ з’явився Микола Лозінський. Від самої природи він узяв усе найкраще: спокійну, мов тиха річкова гладь, урівноваженість, працьовитість і добре серце. «Ще хлопчиком він міг поділитися останнім шматком хліба чи віддати товаришам улюблену іграшку – інакше не вмів, – згадує хрещена Ольга Нешенко. – Рідна земля напоїла його силою, вчила мудрості й терпінню».

Восени 1979 року Миколка вперше переступив поріг Піщанської восьмирічної школи. Роки летять швидко, й ось уже за плечима юнака –  Ватутінське профтехучилище, де він здобув фах електромонтера. Та як би не складалося життя, глибинним покликанням його душі назавжди залишалися рідна земля й техніка.

Повернувшись додому, Микола працював електриком і механізатором у місцевому господарстві. Здавалося, він розумів мову залізяччя: найбільше любив комбайни і трактори, мав золоті руки й умів вдихнути нове життя у будь-який, навіть безнадійний механізм.

Золоте серце й родинне тепло

Усе його життя трималося на двох найрідніших людях – мамі й донечці. Галина Іванівна  виховувала сина самотужки, долаючи чимало життєвих труднощів на роботі санітарки в колгоспі. Мати й син жили заради одне одного, ділячи важкі будні й малі радощі. Для Миколи вона була  променем сонця у вікні, тому оберігав її спокій до останнього подиху. Коли у 2015 році мами не стало, біль утрати назавжди осиротив його куточок душі. Хрещені батьки Ольга Пилипівна й Василь Андрійович Нешенки згадують Миколу Миколайовича зі світлою тугою: «І хлопчиком, і дорослою людиною він був чуйним, спокійним й урівноваженим. Допомагав мамі у всьому, бо жили вдвох. Вона не мала на що скаржитися: виростила золоту людину для себе й оточення».  

Особливою сторінкою життя Миколи стала донька Анжеліка – сенс буття, розрада й проміннячко світла, яке дарував сили жити. Навіть на фронті він не забував про неї, турбувався, підтримував та ніколи ні в чому не відмовляв.

Покликання душі: робота і природа

Чоловік вирізнявся невтомною працею й справді золотими руками. До якої б справи не брався – усе в його руках оживало й доводилося до ладу. Коли односельці просили про допомогу, він без вагань сідав за кермо комбайна і йшов збирати кукурудзу – завжди на совість, не шкодуючи сил, за що люди платили йому повагою.

Окрім невтомної праці, Микола Миколайович мав одну чисту пристрасть – природу. У вільні хвилини він поспішав на річку з вудкою. Рибалити міг піти й опівночі, але робив це зовсім не заради наживи чи продажу. Зловивши рибу, завжди роздавав її сусідам і знайомим, а найбільшу радість знаходив у звичайній людській вдячності. Любив із друзями збиратися на лоні природи, розкладати вогнище й готувати смачні страви, насолоджуючись живим спілкуванням.

На захисті Батьківщини

Коли на українську землю прийшла повномасштабна війна, Микола Лозінський не вагався ані хвилини. Хрещені згадують, що він сам вирішив стати на захист рідного дому, вважаючи це своїм священним обов’язком. 28 березня 2022 року його офіційно призвали за мобілізацією через третій відділ Звенигородського РТЦК та СП.

На фронті головний сержант Микола Лозінський служив начальником електростанції відділення технічного обслуговування автомобільної техніки взводу технічного забезпечення механізованого батальйону.  Золоті руки й тут знайшли своє справжнє призначення: разом із побратимами він лагодив бойову техніку, повертав до життя побиті машини й танки. Коли ж виникала найгостріша потреба, вирушав на саму передову, де палала під ногами земля.  

У короткі хвилини тиші між обстрілами захисник надсилав рідним світлини з лісу, де він з побратимами збирав малину, ожину й гриби. Потім хлопці варили щось гаряче в польових умовах. Ці фотографії були мовчазним способом сказати близьким найголовніше: він тримається.

У вирій

26 січня 2024 року під час виконання бойового завдання в Донецькій області Микола Лозінський загинув. Ворожий удар обірвав його життя в бліндажі. Того дня там перебувало шестеро хлопців, від ворожого удару не вижив ніхто.  Згодом із розмови з комбатом рідні дізналися болючі деталі: єдиним листом із пекла стали прострілені речі – телефон і банківська картка.

Провести Героя в останню путь прийшли рідні, друзі, побратими й усе село. Рідна земля, яку він так гаряче любив і до останнього подиху боронив, навіки прийняла Миколу Лозінського у своє лоно. Зі світлини на пам’ятникові він усміхається так світло, що, здається, зробить крок уперед і скаже: «Я прийшов».

Вічна пам’ять і слава українському Воїну!

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!