На щиті повернувся до рідної громади: Тальнівщина попрощалася з Олександром Стиценком

Сьогодні у нашій громаді знову день великого болю. Ми проводжали в останню дорогу людину, яка мала своє життя, свої мрії, свою родину, свої плани на майбутнє. Людину, на яку вдома чекали найдорожчі, яка ще мала стільки всього зробити, сказати, обійняти, побачити…

Сьогодні ми прощалися з Олександром Васильовичем Стиценком.

Він народився 10 лютого 1975 року в Одесі, але ще в ранньому дитинстві разом із батьками переїхав на Тальнівщину, до села Червоне. Тут минули його дитячі роки. Тут він пішов до дитячого садка, навчався у школі в Соколівочці, де закінчив десять класів.

Після школи продовжив навчання у професійно-технічному училищі міста Ватутіне, де здобув професію електрика. Згодом була строкова військова служба, яку він проходив на Вінниччині — з 1993-го по 1995-й рік.

А потім у його житті з’явилася Тамара — жінка, яку він покохав і з якою захотів будувати своє майбутнє, ділити радощі й турботи, створити сім’ю.

У 1995 році вони одружилися. Молоде подружжя почало сімейне життя в селі Червоне, згодом переїхали до Тального, де оселилися разом з батьками.

Їхня родина зростала. У 1996 році в подружжя народився старший син Іван, а в 2007-му — молодший син Денис. Для Олександра це було найбільше щастя. Він любив свою дружину, дуже дорожив синами, дбав про родину, працював, хотів дати дітям усе найкраще.

Працював Олександр Васильович на різних підприємствах Тального. Свого часу був охоронником у ПСП імені Чкалова, на підприємствах ТОВ «Айова» та «Промінь» АА. Останнім місцем його роботи було підприємство «Влад +», де він також працював охоронником. Він був відповідальним, сумлінним працівником, доброзичливим до людей.

Але роботою його життя не обмежувалося. Олександр умів радіти кожному дню. Був добрим, веселим, товариським, уважним до рідних. Любив пожартувати, любив танцювати, любив, коли поруч були близькі люди. Не шукав якихось особливих приводів для радості — умів знаходити її у звичайних сімейних вечорах, у спілкуванні, у часі, проведеному з дружиною та дітьми.

Таким його пам’ятає дружина Тамара Валеріївна. І, мабуть, найкраще про їхнє спільне життя говорять її слова: за всі роки поруч із чоловіком їй навіть важко пригадати бодай щось, що могло б затьмарити її спогади про Олександра – чоловіка, з яким було добре жити, якого любили й поважали.

Та прийшла війна. І звичне життя мільйонів українських родин змінилося.

2 травня 2022 року Олександра Васильовича призвали на військову службу за мобілізацією Звенигородським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки.

Він став на захист України, служив майстром обслуги першого мінометного розрахунку першого мінометного взводу мінометної батареї третього батальйону територіальної оборони військової частини А7046.

Відтоді його життя складалося з військових буднів, виконання бойових завдань, небезпеки та постійного очікування звісток від рідних.

Але особливо тяжким для Олександра стало те, що в січні 2023 року до лав Збройних Сил України був мобілізований і його старший син Іван.

Одна родина — і двоє захисників. Батько і син, які стали на оборону своєї країни. Такою тяжкою стала реальність для цієї сім’ї.

І сьогодні особливо важко говорити про те, що з цієї війни Олександр уже не повернеться.

23 жовтня 2026 року поблизу населеного пункту Піщане Синельниківського району Дніпропетровської області, виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини, Олександр Васильович загинув…

Не все можна встигнути сказати, не всі плани можна здійснити, не кожне чекання завершується зустріччю… Саме такою гіркою стала доля Олександра.

Важко прийняти цю звістку, важко знайти слова, коли йдеться про таку втрату. У нашого воїна залишилися мама Надія Григорівна, дружина Тамара Валеріївна, сини Іван і Денис, тесть Валерій Пилипович, теща Катерина Володимирівна, сестра дружини Людмила та племінниця Яна…

Дорога родино нашого Захисника!

Від імені усіх жителів громади висловлюємо вам щирі співчуття. Розуміємо, що жодні слова не зможуть загоїти рану, яку залишила ця втрата. Нехай поруч будуть люди, які підтримають, допоможуть пережити найважчі дні й не дадуть залишитися наодинці з горем.

Сумуємо разом із вами. Поділяємо ваш біль і схиляємо голови перед пам’яттю Олександра Васильовича Стиценка…

Вічна і світла пам’ять Захиснику України, який загинув за незалежність нашої країни. Нехай Господь віддячить його рідним силою, мужністю та благословенням у цей скорботний час.

Пресслжуба Тальнівської МТГ

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!