«Ми вирішили жити сьогодні»: світло і вічність Героя з Тальнівщини Олексія Поліщука

Біль утрати обпікає душу, але пам’ять дбайливо зберігає слова, усмішки й погляди. У розмові з Дарією – дружиною полеглого захисника України Олексія Поліщука – оживає історія тихої глибокої любові, не зламаної ні кілометрами, ні війною. Це розповідь про чоловіка з чесним і гарячим серцем, безтурботний сміх і дорослі рішення, нездійснені мрії та світло, бережене рідними повік.

Доля, гартована життям

Шлях будь-якої людини починається з рідного порога. Для Олексія цим початком стало село Зеленьків. Тут минуло дитинство, сповнене пізнання світу, першої вірної дружби та юнацьких мрій. Закінчивши місцеву школу, хлопець продовжив навчання в Тальянківському коледжі.

Він належав до тих рідкісних людей, здатних зігрівати одним своїм теплом. Займаючись боксом, гартував тіло й дух, а поруч із цим майже з дитячим захопленням вивчав історію зброї. Любив тишу риболовлі, полювання й умів щиро радіти простим речам: сонячному дню, добрій розмові, рідній землі.

Переплетіння доль

У 2014 році на шкільних змаганнях юних людей уперше звела Доля. Далі доросле життя розвело їхні шляхи: Олексій пов’язав життя з військом, підписавши контракт, Дарія у 2021-му виїхала до Польщі. Нитка спілкування на якийсь час обірвалася. Життя вирувало, змінюючи обставини, але в Долі був власний задум. Вони знову знайшли одне одного вже у тривожному 2022-му. Дівчина повернулася з-за кордону до рідної Піщаної, а хлопець саме приїхав у коротку відпустку з самого пекла передової. «Завітав до мене на каву після довгої розлуки, – пригадує Дарія. – Це було 29 жовтня 2023 року. Життя змінює людей, гартує їх. У пам’яті він залишався ще хлопчиськом, а тоді переді мною постав зрілий міцний чоловік. З перших слів відчулася надійна опора – з’явилося те рідкісне почуття цілковитої безпеки й затишку. Давнє знайомство переросло в щось більше, і рішення бути разом прийшло само собою».

Закохані не стали чекати «кращих часів» чи відкладати щастя на потім, призначивши день весілля на 26 квітня 2024 року. Обоє відчували особливий підтекст цієї дати: закінчивши Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля, дівчина раніше сприймала її крізь призму болючих спогадів, а тепер вона перетворилася на найсвітліше свято кохання. «Той день запам’ятався назавжди, – ділиться Дарія. – Переповнювали сльози радості, а емоції вирували так, що їх не вкласти у слова. Олексій завжди нагадував, що рух – це життя. Тому з’явилося чітке відчуття: жити треба сьогодні. Не завтра й не через тиждень. Усе заплановане втілювали одразу. І це були миті неймовірного, абсолютного щастя».

За порогом дому війні місця немає

Буквально через місяць-півтора після весілля – знову фронт: попереду чекали важкі бої, зокрема й на Курщині. Досвідчений молодший сержант, командир мінометного взводу групи вогневої підтримки, він належав до тих непохитних чоловіків, чия стійкість тримає оборону всієї держави. За мужність і віддану службу боєць отримав відзнаку Президента України «За оборону України». Проявив лідерські якості й під час вишколу в Польщі, увійшовши до трійки найкращих курсантів із ведення бою на складній місцевості. Проте, повертаючись додому – бодай на кілька днів чи в коротких телефонних дзвінках – Олексій залишав війну за порогом. «Він ніколи не приносив важкість служби в дім, – розповідає дружина. – Хоч би що траплялося на фронті, як би не боліла душа через утрату побратимів, це ніколи не затьмарювало наш простір. Війна не віддалила нас, а лише міцніше згуртувала. Я завжди давала чоловікові відчуття віри й спокою, нагадуючи, що все вдасться, а він залишався моїм захистом».     

Удома він залишався сповненим гумору й щирості. Маючи дивовижну здатність знаходити вихід із ситуацій будь-якої складності, завше розряджав напругу влучним жартом. А ще дивував дружину спонтанністю: без жодного попередження міг під’їхати до будинку лишень для того, щоб обійняти. «Рідні й друзі любили Олексія за щирість, справедливість  і відсутність лукавства, – переконана Дарія. – Він узагалі не вмів брехати, завжди висловлюючи правду у вічі. Щодня по кілька разів зізнавався мені в безмежному коханні. Ці слова лунали постійно. Чоловік дарував упевненість у завтрашньому дні, вчив бути сильною й ніколи не докоряв за хвилини слабкості, коли хотілося виплакатися. Завжди називав мене своїм джерелом сил, а я без залишку віддавала цю снагу йому».

Татова копія та незавершені мрії

Найбільшою радістю для Олексія стало народження синочка Артура. Під час пологів батько перебував на бойових позиціях, але вже за кілька днів зміг вирватися до дружини й первістка. «Приїхав зовсім неочікувано, – пригадує жінка. – Я й не здогадувалася про його приїзд. Я й досі пам’ятаю осяйні блакитні очі, повні сліз щастя, як і в день нашого весілля. Народження Артура перевернуло наш світ. Олексій чітко усвідомлював, заради кого тримає передній край, розуміючи: синові понад усе потрібен тато».   

Перебуваючи на фронті, він знаходив бодай п’ять хвилин, щоб подзвонити по радіозв’язку й подивитися, як росте його малюк. З кожним місяцем він ставав усе більш схожим на батька. «Артурчик – його точна копія, – крізь сльози усміхається Дарія. – Чим старшим стає, тим більше бачу в ньому коханого: ті ж рухи, звички, характер. Це дивовижно».

Попереду в молодого подружжя було ціле життя і мрії: власний затишний будинок неподалік Дніпра, на подвір’ї – дитячий майданчик і куточок відпочинку, куди приїжджатимуть батьки, рідні, численні друзі. Олексій прагнув заснувати власний бізнес, щоб передати його в спадок синові. Своє прагнення йти на ризик і невтомно захищати країну він пов’язував саме з цими мріями. Відповідаючи на питання Дарії, спокійно й твердо пояснював: не має права залишатися осторонь, коли стільки побратимів віддали життя, і мусить вибороти для сина мирне майбутнє, аби той зростав під спокійним небом.  

Останній бій і вічна пам’ять

Олексій Поліщук до останнього подиху залишався вірним присязі. 7 травня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу села Новофедорівка Покровського району Донецької області життя 25-річного командира обірвав ворожий FPV-дрон. Україна втратила відважного воїна, батьки Марія Михайлівна й Микола Григорович – люблячого сина, а Дарія та маленький Артурчик – турботливого чоловіка й тата. Поховали Героя з військовими почестями в рідному Зеленькові.

Сьогодні молода вдова вчиться жити далі заради сина, роблячи все для вшанування пам’яті чоловіка: зокрема, ініціювала петицію про присвоєння Олексію звання Героя України (посмертно). «Я пишаюся ним невпинно, – підсумовує вона. – Коли Артур підросте, розкажу йому про татові щирість, доброту й безстрашність. Якби мала змогу сказати Олексійкові бодай кілька слів зараз, лише повторила б, що безмежно його кохаю. Дякую долі за наш шлях, сина й за життєві уроки. Вірю: він і досі поруч, оберігаючи нас із небес».

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!