Вісті Черкащини Пережила 10 років таборів за допомогу ОУН — і лишила по собі 150 рукописних книжок і тисячі фото Гуцульщини
Вона закінчила лише чотири класи сільської школи, а лишила по собі 150 рукописних книжок, тисячі фотографій та ікони, які й досі зберігають дух Гуцульщини.
У 18 років Параску Плитку-Горицвіт заарештували за допомогу ОУН і на десять років відправили в радянські табори. Повернувшись, вона продовжила творити в рідному селі, та за життя її доробок світ не побачив. #ШОТАМ розповідає історію жінки, яка обрала мистецтво замість долі, яку їй готували.
Закінчила чотири класи і стала однією з найвідоміших мисткинь Гуцульщини
Параска Плитка-Горицвіт народилася у 1927 році в селі Бистрець на Івано-Франківщині. Коли дівчинці було три роки, родина переїхала до Криворівні — села, яке на все життя стало для неї домом і головним джерелом натхнення.
Параска навчалася лише чотири класи, однак це не завадило їй стати однією з найвідоміших мисткинь Гуцульщини. Її батько Степан працював ковалем і був дуже ерудованою людиною. Він знав кілька мов, багато читав і мав чималу бібліотеку. Саме від нього Параска успадкувала жагу до знань і любов до книжок.
Творчість теж була сімейною рисою. Її мати та сестри гарно малювали, прикрашали побутові речі й вишивали. З дитинства Параска росла серед людей, для яких мистецтво було природною частиною життя. Згодом цей талант проявився одразу в кількох напрямках — живописі, фотографії, літературі, різьбленні, оформленні книг та іконописі.
Ще юною дівчиною Параска Плитка обрала собі творчий псевдонім — Горицвіт.
«Я взяла псевдонім Горицвіт, бо доля моя схожа на цю квітку. Яскраво квітує, та скоро відцвітає»,— говорила сама Параска.
Годувала й лікувала повстанців ОУН, за що отримала десять років таборів
У роки Другої світової війни Параска працювала перекладачкою у сільській канцелярії, адже знала німецьку мову. Смілива та норовлива дівчина долучилася до українського визвольного руху. Вона допомагала підпіллю ОУН: плела для повстанців теплі светри, шкарпетки й рукавиці, передавала їм їжу, полотно, вовну, збирала лікарські трави.
За спогадами самої Параски, в березні 1945 року до її будинку прийшли троє радянських прикордонників. Вона не переховувалася і добровільно пішла з ними на заставу, після чого її заарештували. Під час обшуку чекісти вилучили особисті листи, альбом із фотографіями, а також намальовані нею портрети.
Невдовзі радянський суд засудив 18-річну дівчину до десяти років виправно-трудових таборів із подальшим обмеженням у правах. Покарання вона відбувала в Казахстані. Там вона ледь не втратила ноги через сильне обмороження, але вижила. Після цього ще п’ять років пересувалася на милицях. Після повернення до Криворівні Параска дала собі обітницю славити Бога й присвятити життя творчості.
«Як Параска розказувала, що коли йшла додому і побачила рідну хату, то плакала, бо не знала, чи всі рідні живі. І коли вже прийшла, і мама прибігла, то лише трішки було радості, адже тато, коли побачив, то не спитав: “Як ти, дитино? Добре, що ти жива, дужа, здорова”. Але помахав пальцем і каже: “О, вернулася. Може, нарешті тепер нарозумишся і будеш ґаздувати, як людські діти”»,— цитує слова мисткині доглядачка хати Параски Плитки-Горицвіт Василина Харук.
Через страх, що родину депортують, батько не пустив Параску на поріг рідного дому. Про це розповіла її подруга Олена Білак, яка й дала дівчині дах над головою після її повернення із заслання. Вони стали дуже близькими, адже Олена чудово розуміла її біль — вона сама тільки-но повернулася з Сибіру.
Не пристосовувалася до чужих очікувань і присвятила життя мистецтву
Повернення додому не означало для Параски нового початку без тіні минулого. Через роки, проведені у радянських таборах, до неї ще довго ставилися з обережністю. Для радянської влади вона залишалася «неблагонадійною» через свій зв’язок з українським визвольним рухом, а в селі після пережитого її прийняли не одразу.
Попри це, Параска не намагалася пристосуватися до чужих очікувань. Вона обрала тихе, усамітнене життя у Криворівні. Так і не створила власної сім’ї, жила сама у невеликій хаті, де весь її простір поступово заповнили рукописи, малюнки, фотографії та книги.
Спочатку вона писала від руки прозу, поезію, філософські роздуми, казки, легенди та п’єси. Параска власноруч переплітала свої твори у томи, робила для них обкладинки й футляри, які мали захищати папір від часу. Вона також сама ілюструвала свої книги, а малюнки оформлювала у художні альбоми. Щоб створити міцні палітурки, могла навіть скріплювати сторінки цвяшками та власноруч варити клей.
До кожної деталі мисткиня ставилася надзвичайно уважно — у своїй творчості була справжньою перфекціоністкою. Їй було важливо не лише те, що написано, а й те, як це збережено.
Працювала не для продажу чи слави й дарувала свої витвори людям
Окреме місце у її творчості посіла фотографія. Після повернення із заслання Параска влаштувалася працювати у лісництві, але, за спогадами представниці хати-музею, пропрацювала там близько двох тижнів. Саме за перший аванс вона купила фотоапарат. З часом сама навчилася проявляти плівку і друкувати світлини.
Її камера стала способом зберегти світ, який змінювався під впливом радянщини. Вона фотографувала життя гуцулів: людей у традиційному одязі, дітей, старших мешканців сіл, працю в горах, свята, обряди, щоденний побут. За роки роботи Параска зробила приблизно 4 000 фотографій. Навіть невдалі світлини вона не викидала — зберігала їх під ліжком, бо вважала, що кожен кадр є частиною її праці.
Окрім того, Параска працювала над словником гуцульської говірки, намагаючись зберегти слова, які могли зникнути разом із носіями цієї говірки. А ще написала пригодницький роман «Індійські заграви» — історію про пригоди гуцулів в Індії.
У творчості Параски часто перепліталися різні культурні світи: гуцульський, біблійний, філософський. Її роботи ніколи не були для продажу чи слави. Часто свої ікони мисткиня просто дарувала людям.
Її називали самітницею, але її хата стала місцем зустрічі дослідників і мандрівників
Попри те, що Параска жила самотньо, вона не була відірваною від людей. До неї приходили сусіди, студенти, дослідники, мандрівники та всі, хто цікавився гуцульською культурою. Вона зустрічала гостей у своїй хаті, пригощала чаєм із карпатських трав і сухариками, показувала свої роботи, розповідала історії.
Згодом разом зі студентами та дослідниками ходила в експедиції — збирала народні пісні, перекази, слова гуцульської говірки та записувала історії людей.
Саме студенти стали одними з тих, хто найбільше підтримував її творчість. Вони подарували Парасці друкарську машинку, і тоді частину своїх творів вона почала не лише писати від руки, а й друкувати. Коли бракувало паперу, приносили їй матеріали для роботи — навіть полотно, на якому вона могла продовжувати творити.
Параска Плитка-Горицвіт померла 16 квітня 1998 року. За життя її книжки майже не друкували, хоча вона залишила після себе величезний творчий доробок: 150 рукописних і віддрукованих на машинці книжок під назвою «Подарунок рідному краєві», а також тисячі сторінок текстів, фотографій і художніх робіт. Після смерті вдалося видати лише дві її книги.
Десятиліттями ця спадщина зберігалася у хаті в Криворівні. Згодом творчість Параски Плитки-Горицвіт отримала визнання далеко за межами села, а у 2019 році в київському Мистецькому арсеналі відкрили виставку «Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації», де представили її рукописні книги, фотографії, графіку, ікони та інші роботи.
Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію
Читайте нас також в Telegram!
