849 днів полону і незламна віра в повернення додому: історія морського піхотинця з Тальнівщини

За кожною світлиною українського військового стоїть історія, яку неможливо вмістити у кілька рядків. Це історії про вибір, мужність, втрати, біль, надію та незламність. Саме завдяки таким людям Україна продовжує боротися й жити.

Героєм чергової рубрики «Історія наших Захисників» став наш земляк Олександр Бондаренко – військовослужбовець, морський піхотинець, який пройшов оборону Маріуполя, виконував одну з найнебезпечніших місій – евакуацію поранених побратимів, пережив 849 днів російського полону та повернувся додому.

Олександр родом із села Кобринова Гребля. Саме тут минули його дитинство та шкільні роки. Після закінчення дев’яти класів хлопець вступив до Черкаського автодорожнього ліцею, де навчався з 2016 по 2019 рік. Отримавши професію, деякий час працював водієм, займаючись доставкою товарів.

Наприкінці 2019 року хлопець прийняв рішення пов’язати своє життя із військовою службою. На той момент його батько вже проходив службу у морській піхоті, тому Олександр обрав саме цей напрямок.

Після підписання контракту у 2020 році він розпочав службу у 36-й окремій бригаді морської піхоти на посаді водія-санітара медичної служби.

Після проходження підготовки та бойового злагодження вже у 2020 році він вирушив у своє перше відрядження в район проведення Операції об’єднаних сил. Підрозділ виконував завдання на Маріупольському напрямку – поблизу населених пунктів Водяне, Широкине та Талаківка. Саме там молодий морський піхотинець отримав свій перший бойовий досвід.

Після завершення ротації військовослужбовці повернулися до пункту постійної дислокації, продовжували навчання та бойову підготовку, а наприкінці грудня 2021 року знову вирушили на Донеччину – до Маріупольського гарнізону. Зайняли вже знайомі позиції поблизу села Водяне.

Саме там, на передовій, у ніч на 24 лютого 2022 року вони зустріли повномасштабне вторгнення Росії.

Олександр увесь час залишався у складі одного підрозділу – батальйону морської піхоти, виконуючи обов’язки водія-санітара медичної служби.

– Моя задача полягала в евакуації наших поранених хлопців і загиблих воїнів. До повномасштабного вторгнення ми вивозили поранених із передової до госпіталю в Маріуполі, – розповідає він.

Після початку великої війни характер роботи майже не змінився, але масштаби небезпеки зросли в рази. До 28 лютого підрозділ продовжував утримувати позиції в полях поблизу Водяного, а в ніч із 28 лютого на 1 березня військові отримали наказ переміститися до Маріуполя.

Спочатку оборону тримали в районі металургійного комбінату імені Ілліча та Лівобережного району міста. Із розвитком бойових дій українські захисники поступово відійшли на територію заводу «Азовсталь», який став останнім форпостом оборони Маріуполя.

Навіть у найважчих умовах Олександр продовжував виконувати свою місію – евакуйовував поранених побратимів із місць бойових зіткнень, ризикуючи власним життям.

«Тоді просто виконуєш свою бойову задачу…»

Коли Олександра запитують, що допомагало триматися під час оборони Маріуполя, він відповідає несподівано.

Каже, що тоді майже не було часу на страх чи довгі роздуми.

– Під час бойових дій не було часу сильно задумуватися про щось. Просто виконуєш свою бойову задачу. А вже потім, із часом, починаєш усвідомлювати все, що відбулося. Саме тому багато спогадів приходять лише через роки.

20 травня 2022 року, після завершення оборони «Азовсталі» українські військові виконали наказ Верховного Головнокомандувача щодо виходу з території підприємства. Саме тоді для Олександра розпочався новий етап випробувань – російський полон, який тривав 849 днів.

849 днів між надією і невідомістю

У неволі Олександр провів 849 днів – майже два з половиною роки. Каже, що найбільше допомагала вистояти одна проста думка.

– Постійні думки про рідних і надія, що скоро їх побачиш. Саме це давало сили.

У полоні час сприймається зовсім інакше. Кожен день здається нескінченним, а майбутнє залишається невідомим.

Про те, що його нарешті обміняють, військовий не знав до останнього.

– Нас ніхто не попереджав. Просто забрали з камери за списком. Мішок на голову, руки зв’язані. Везли автозаками, потім літаком. Ніхто нічого не говорив.

Лише коли після довгої дороги військових посадили вже в інші автобуси, у нього з’явилася надія.

– Я подумав, що це вже, мабуть, не етап до наступної тюрми.

Коли автобуси під’їхали до українського кордону, полоненим нарешті зняли мішки з голови та повідомили, що вони їдуть на обмін.

«Не міг повірити, що я вдома…»

14 вересня 2024 року Олександр повернувся в Україну. Той день він пам’ятає до найменших деталей.

– Емоції… Їх просто нема з чим порівняти. Я, напевно, ще близько тижня не міг до кінця повірити, що вже вдома.

Одразу після повернення він попросив телефон. Першими почули його голос батьки. Потім – кохана дівчина. Саме цих дзвінків він чекав довгих 849 днів.

Після звільнення Олександр проходив тривалу фізичну та психологічну реабілітацію. Понад півтора року лікувався у різних медичних закладах, переважно на заході України. Каже, що це були різноманітні процедури та лікування, які допомагали поступово відновлювати здоров’я після пережитого.

Сьогодні він працює у сфері, яка йому до душі, та поступово повертається до мирного життя. У майбутньому не виключає можливості започаткувати власну справу, пов’язану з логістикою.

На запитання про мрії Олександр відповідає після короткої паузи. Його бажання не стосуються матеріальних речей.

– Найголовніше – щоб перемога була за нами! Щоб наші майбутні покоління жили у мирній, процвітаючій країні.

А вже після цього, усміхаючись, додає ще одну особисту мрію: «Власна сім’я».

За мужність, відвагу та сумлінне виконання військового обов’язку Олександр Бондаренко відзначений низкою нагород.

Серед них – орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «За врятоване життя», нагорода «За незламність», медаль «Учасник бойових дій». Також у 2021 році, після першої ротації на Маріупольському напрямку, він отримав відзнаку «Відстояли – перемогли. Маріуполь».

Це історія людини, яка свідомо обрала шлях захисника, рятувала життя побратимів під безперервними обстрілами Маріуполя, пережила майже два з половиною роки російського полону та повернулася додому, не втративши найголовнішого – віри. Сьогодні він будує нове життя, працює, мріє мирне майбутнє України. Саме такі люди є справжньою силою нашої держави. Їхня стійкість, витримка та любов до Батьківщини назавжди залишаться прикладом для майбутніх поколінь.

І поки триває боротьба, ми маємо пам’ятати: за кожним звільненим військовополоненим стоять сотні днів випробувань, які неможливо виміряти календарем. Але незламну людську волю не здатні зламати ні стіни в’язниць, ні роки полону.

Аріана НЕСТЕРЕНКО

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!