Коли Тальне під час молитви не схиляє голови

Молитва біля пам’ятника Героям Небесної Сотні й Захисникам України була схожа на тихий передзвін пам’яті, що пронизує людські серця повільно й глибоко. Вкупі з благочинним Тальнівської громади, митрофорним протоієреєм Андрієм Гаргатом присутні звернулися до Бога зі словами «Отче наш» за упокій душі полеглих Захисників України. У скорботному мовчанні лунали імена Героїв громади, які загинули в липні в різні роки російсько-української війни.

Вони не розчинялися в повітрі, а спадали на душі, неначе важкі краплі літнього дощу на розпечену землю. За іменами й прізвищами поставали обличчя юнаків і чоловіків, чиї дороги обірвалися далеко від рідного порога, проте назавжди з’єдналися з долею України. У такі хвилини місто мало б завмерти, прислухаючись до власної совісті.         

Та сталося інакше. Поки тривав молебень, вулицею Соборною повз портрети полеглих, матерів, дружин та небайдужих містян, об’єднаних спільним болем, безупинно мчали автомобілі й мотоцикли. Не було ні представників ТЦК, ні поліції, яка би бодай на мить пригальмувала той живий байдужий потік і дала можливість громаді прожити цю хвилину разом.

Якраз тут народжується відчуття гіркої неповаги до пам’яті Захисників України. Причому не через формальності чи відсутність службових людей на перехресті. Болить інше: молитва стояла посеред Тального, а воно не захотіло чи не спромоглося зупинитися перед нею.

Шум двигунів розрізав тишу, у якій згадували імена полеглих. Здавалося, ніби пам’ять опинилася на вузькому острівці серед потоку буденності, що поспішав десь у справах і не знаходив кількох хвилин для мовчазної шани.  

Найважче дивитися на портрети. Їх більшає. Рік за роком додає нові обличчя до скорботного ряду Тальнівської громади. На світлинах усміхаються Воїни, які вже не побачать ані серпневого неба над містом чи селом, ані рідного двору, ані маминого погляду, не почують сміху дітей, не обіймуть коханих. І що довшим стає цей ряд, тим гостріше ранить байдужий рух машин під час ЄДИНОЇ щомісячної спільної молитви поруч із ним.    

Пам’ять живе не лише в словах священника, жалобних дописах чи ілюстраціях, а й у здатності громади схилити голову, у короткій зупинці транспорту й, звичайно, у тиші. Вона промовляє сильніше за будь-які гучні виступи, тому що свобода, якою ми користуємося щохвилинно, оплачена життям Героїв.   

Коли лунали імена полеглих у липні, Тальне мало нагоду відчути себе єдиною родиною. Молитва до цього кликала. Проте вулиця жила своїм звичним ритмом, і між ним та скорботою пролягла тривожна тріщина.

Ми часто говоримо про обов’язок берегти пам’ять Захисників України, та вона починається не з гучних слів, а з уміння вчасно зупинити крок, вимкнути поспіх і дати тиші право звучати над містом. Якщо ж поруч із портретами полеглих безперешкодно котиться потік автомобілів, то зростає не лише кількість світлин у жалобному строю, а й небезпека того, що наша вдячність залишиться тільки словами, а пам’ять про полеглих військових

дедалі частіше стоятиме на узбіччі людської байдужості.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!