Коли храм на Тальнівщині повертається до свого народу

Українське село живе не лише хлібом і працею, але ще й тримається тією невидимою ниткою, що з’єднує людське серце з рідною землею, з могилами предків, із тихою молитвою, яку чули над ставом і нивами ще прадіди. Якщо ж її  намагаються переплести чужою волею, народ довго терпить, придивляється, мовчки зважує у власній совісті. А тоді настає мить, коли земля сама підказує: час вертатися до свого.

Про таку мить розповів у розмові благочинний Тальнівської громади ПЦУ, митрофорний протоієрей Андрій Гаргат. Від нього стало відомо, як у Кобриновій Греблі на Тальнівщині храм, що донедавна перебував у підпорядкуванні московського патріархату, офіційно перейшов до Православної Церкви України.

Початок із людського серця

Благочинний говорить про це без пишномовності. Каже, що все почалося з людей – ревних парафіян. Він роками освячував їхні домівки, знав кожну родину, бачив усі сумніви й тривоги. Ці ж люди першими почали ставити собі запитання: чи може церква, пов’язана з ідеологією «руського міра», бути духовною опорою українського села в часи, коли Україна щодня ховає своїх синів?

У Кобриновій Греблі люди робили висновки не зі слів, а з вчинків і людяності. Священники ПЦУ приходять на похорони полеглих воїнів, моляться рідною мовою, стоять поряд із родинами в найтяжчу хвилину. Натомість, як зауважує благочинний, жодного представника московського патріархату з Тальнівської громади в ці скорботні дні він там не бачив.

Бачачи це, люди почали гуртуватися. Не чекали вказівок згори, не просили когось зробити вибір замість них. Громада вже була офіційно зареєстрована в ПЦУ, однак до самого храму її не допускали, тому молитися доводилося у приміщенні школи. Там, серед звичайних шкільних стін, народжувалося почуття, яке згодом приведе людей до власної святині.

Ключі від рідної святині

Події позаминулої неділі, за зізнанням отця Андрія, розгорталися несподівано стрімко. Тривала підготовка, робота з людьми, юридичні процедури – й ось настала мить, коли громада зрозуміла: відкладати далі нікуди. Напередодні увечері згуртувалися місцеві ветерани й активісти. Серед них – Олександр Бондаренко, чий авторитет у селі тримається не на словах, а на пережитому на війні. Вони зустрілися зі священником московського патріархату Красносельським, який також служить у Легедзиному.

Розмова, як наголошує благочинний, була культурною, спокійною, але переконливою без крику, принижень і тієї озлобленості, якої так часто чекають від подібних конфліктів.

Уранці спілкування продовжилося, і Красносельський добровільно передав ключі від храму. У цій деталі є щось символічне: активісти не відбирали їх силоміць. Священник московського патріархату сам віддав ключі, усвідомивши незворотність рішення громади. Лише після цього представники ПЦУ вперше зайшли до церкви, яка так довго залишалася для них зачиненою. 

Порожні стіни й молитва за нове життя

Та повернення принесло їм не лише радість а й розчарування, тому що приміщення виявилося напівпорожнім. Через брак часу активісти не провели детальний опис майна,  проте благочинний одразу помітив відсутність найнеобхіднішого: Євангелія та євхаристійного набору, без якого неможливе повноцінне звершення літургії.

Попереду ще ретельна перевірка, складання переліку  всього необхідного для богослужіння. Проте навіть у такому стані храм не залишиться без молитви.

Тимчасово служіння у Кобриновій Греблі звершуватиме отець Михайло Драбик із Тальянок. Уперше під його проводом святкова літургія відбулася 1 серпня, на Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього. Призначення священника із сусіднього села – вимушене рішення для Тальнівської громади, адже нині вона відчуває гострий брак духовенства. Для Тальнівської громади це вимушений крок через гостру нестачу священників: духовного опікуна також шукають для парафії у Веселому Куті. Ця ситуація вкотре доводить: відродження церковного життя не обмежується лише зміною підпорядкування, а й потребує людей, готових щодня бути поруч зі своїми односельцями та нести це служіння.

Не кращий і технічний стан будівлі: ремонту потребують внутрішні приміщення та церковне подвір’я. Потріскані стіни, занедбані куточки, сліди тривалого недогляду – усе це доведеться відновлювати громаді власними руками. Та, можливо, така праця й робить храм по-справжньому рідним, тому що він оживає не від позолоти, а від людського дотику, спільної турботи, святої молитви.

Післяслово

Його історія не зводиться лишень до зміни церковної юрисдикції. Отець Андрій Гаргат не вважає цю зміну лише заслугою священників ПЦУ. Звичайно, вони  підтримували людей молитвою та порадою, проте остаточний вибір зробила громада.

У цьому, мабуть, і криється головний урок невеликого села на Тальнівщині. Храм може стояти століттями, але без живої віри він перетворюється на мовчазну будівлю. І навпаки, навіть якщо у святих стінах бракує книг, чаш чи належного оздоблення, вони залишаються живими доти, доки тут звучить молитва рідною мовою та б’ється людське серце, відкрите до Бога й до України.

Кобринова Гребля зробила свій крок. Попереду ремонт, пошук священника, відновлення церковного життя, проте найважливіше вже сталося: село повернуло своїй святині голос власного народу. А він, як нагадують слова благочинного, і є  силою, здатною втримати храм на землі, навіть коли навколо хитаються цілі імперії.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!