Доки цвітуть чорнобривці під хатою… Пам’яті Героя з Тальнівщини Олега Булавки

У Глибочку, що на Тальнівщині, сонце сідає особливим теплим золотом,  поволі лягає на розлогі сади, лагідно торкається вулиць і тихих вікон батьківської хати. Біля неї колись бігав хлопчик із доброю сонячною усмішкою.  На затишному подвір’ї  і досі цвітуть чорнобривці, нагадуючи про сина, який мав золоті руки, щире серце й невиправне прагнення справедливості…

25 грудня 1986 року в багатодітній дружній родині Булавок з’явилося на світ немовля – Олежик. Виростав  лагідним, спокійним дитям, уважним і чуйним до людського болю. Після дитячого садочка навчався в місцевій школі.  Дев’ять найсвітліших років дитинства минули в щирій  дружбі та мріях. Далі юнак вступив до Звенигородського професійно-технічного училища. Навчався завзято, з душею, тому закінчив його з відзнакою, здобувши омріяний фах кухаря.

Доля не раз випробовувала хлопця на міцність, гартуючи характер. У 2005 році його призвали на строкову службу до внутрішніх військ у Донецьк. Олег не боявся жодної роботи: повернувшись до рідного села, хліборобив у селянсько-фермерському  господарстві «Промінь». Та він завжди прагнув більшого, відчуваючи в собі особливе покликання – захищати слабших і жити по правді. Це відчуття й привело його до Криворізького факультету Дніпропетровського університету внутрішніх справ.

Одинадцять років свого життя чоловік віддав службі в Тальнівському райвідділі міліції, а згодом – поліції, працюючи дільничним інспектором, начальником ізолятора тимчасового тримання. Для багатьох він був помічником і порадником.

Проте життя вимагало рухатися далі, шукати нових шляхів, аби забезпечити найдорожчих у світі людей. Олег Володимирович працював за кордоном, згодом – на розбудові столиці, повсюдно залишаючи по собі світлий слід і теплі спогади, тому що мав золоті руки й добру українську душу.

«Усе буде добре, ми впораємося»

Найбільшим щастям для чоловіка була родина. У лютому 2008 року хурделиця звела дві долі, щоб об’єднати їх назавжди.

Леся згадує той день із особливим трепетом. Вона завітала з кумою до знайомих, де й познайомилася з високим, трохи сором’язливим юнаком з променистим поглядом.  На першу зустріч жінка прийшла з маленькою Вікторією. Олег одразу оточив дівчинку непідробною увагою і турботою. Його щирість, доброта й велике серце підкорили Лесю. У 2011 році закохані побралися.

Чоловік прийняв Віку як рідну дитину: для нього не існувало поділу на «своїх» і «чужих». А коли народилися спільні донечки, Анастасія та Владислава, відчув себе найщасливішим батьком у світі. Дівчатам він присвячував увесь вільний час.  

«Олег завжди ставив родину на перше місце, – згадує Леся Володимирівна, і в її голосі бринить біль. – Працював, не шкодуючи сил, щоб ми мали все необхідне. Коли поставали труднощі, спокійно обіймав і запевняв, що все буде добре й ми впораємося. Поруч із ним направду ставало спокійно й упевнено».

Найціннішим для Булавок були не статки, а тихі вечори, родинні свята, дівочий сміх у хаті й теплі надійні обійми.

Вибір, підказаний сумлінням

На світанку 24 лютого 2022 року, коли повномасштабне вторгнення насунулося на українську землю, Олег того ж дня повернувся з Києва додому й одразу пішов до військкомату.

Для родини це рішення стало важким випробуванням. Дружина благала залишитися, тому що серце віщувало небезпеку. Та чоловік м’яко, проте непохитно мовив слова, які Леся пам’ятатиме все життя: він не ховатиметься за спинами інших, коли треба захищати свою землю, донечок і майбутнє всієї країни.

З перших днів війни Олег Булавка став до лав Збройних сил України. Побратими шанували його за виваженість, досвід і надійність, адже знали: у бою побратим не підведе й не відступить.

Під час коротких дзвінків додому чоловік ніколи не скаржився й не розповідав про жахіття передової, аби вберегти спокій коханої. Розпитував про дівчат, щоденні клопоти, про маленького онука Богданчика, який був для нього особливою втіхою. Триматися за межею людських сил воїнові допомагали любов до рідних, віра в перемогу й надійне плече побратимів.

Подружжя гомоніло про майбутній мир і  знову всі зберуться за одним столом. Олег понад усе мріяв повернутися додому, до звичайного хліборобського життя. Тим часом до омріяної відпустки залишалося лише сім днів…

Життя триває в дітях

10 вересня 2023 року під час виконання складного бойового завдання на Запорізькому напрямку старший солдат, заступник командира бойової машини, навідник-оператор Олег Володимирович Булавка загинув у бою. Свій останній світанок зустрів зі зброєю в руках, до кінця виконавши обов’язок перед Вітчизною. Поховали Воїна в рідному селі Глибочок. Попрощатися з ним прийшли побратими, друзі, колеги, односельці. 

В Олега залишилася велика родина: дружина Леся Володимирівна, доньки Вікторія, Анастасія та Владислава, маленький онук Богдан, мама Надія Леонідівна, брати Олександр та Юрій, сестри Людмила й Ольга.

«Коли Богданчик підросте, я обов’язково розповім, що його дідусь був чесним і добрим, справжнім Воїном, який віддав своє життя за те, аби ми мали завтрашній день», – стиха каже Леся.

Життя триває, хоч як важко переступити через цей поріг розлуки. Життя триває, хоч як важко переступити через цей поріг розлуки. Сьогодні жінка вдивляється в обличчя своїх дівчат і бачить у кожній рідні риси. В одній відгукується татова доброта, в іншій – непохитна наполегливість, у третій – глибоке відчуття справедливості й сонячна усмішка. Олег Булавка не пішов назавжди за межу. Він живе в поглядах і рисах обличчя своїх дітей, у пам’яті рідного Глибочка й наших вдячних серцях.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!