Вісті Черкащини 
«Це мій обов’язок»: пам’яті мужнього шаулянина Ігоря Чорноволенка
Про таких, як він, кажуть: «сіль землі». Справжній, небагатослівний і надійний, як сама земля, яку чоловік порав і, зрештою, пішов боронити. Він не жив на показ, не шукав слави чи визнання. Будні складалися з тихих справ і щирої турботи про близьких. Для братової Алли Ігор залишався надійною опорою, найближчим другом і хрещеним батьком її сина. На його слово можна було покластися без вагань.
Коли в лютому 2026 року земляки зустрічали полеглого навколішки, здавалося, що навіть застигле зимове повітря Шаулихи просякнуте невимовним болем. Мужній захисник, скромний господар і людина неймовірної душевної чистоти завершив свій земний шлях. Його смерть стала високим подвигом честі, останнім ствердженням того короткого, але змістовного правила, яким він керувався: «Це мій обов’язок». Тепер Воїн повернувся в рідні краї назавжди, залишивши по собі незгасле світло пам’яті.
Між обов’язком та самотністю
Про таких, як Ігор, кажуть, що на них тримається світ. Він був справжнім «сільським хлопчиною» у найкращому розумінні цього слова. Життя не розкидалося перед ним квітами: мати пішла з життя дуже рано, а згодом важка хвороба прикувала до ліжка батька: відняло праву сторону тіла. Поки брат із родиною працювали в столиці, увесь тягар сільського побуту ліг на плечі Ігоря. Він став для батька і доглядальником, і кухарем, і господарем.
Ця самостійність була його бронею і його хрестом. У світі, де кожен намагається виставити життя напоказ, Ігор Анатолійович обрав шлях внутрішньої сили. Рідні лагідно називали його «партизаном» за дивовижне вміння мовчати про власні біди. «Ми ніколи не знали, що він хворіє чи має якісь проблеми, бо ніколи не скаржився, – згадує братова Алла. – Тихий, стриманий, такий, що слово треба було витягувати. Але за цією мовчанкою ховалася величезна відповідальність».
Життя в селі – вічний бій за порядок, й Ігор цей бій вигравав щодня. Його обійстя було відображенням душі: охайний город, взірцеве господарство, де пташка й стежина доглянуті дбайливою рукою. Кожну копійку, зароблену важкою працею, чоловік укладав у родинне гніздо. Купував усе найкраще та найякісніше, облаштовуючи дім так, ніби будував фортецю, де сі куточки дихали спокоєм і затишком людини, яка понад усе цінувала свій простір.
Хрещений тато
Особисте життя Ігоря не склалося. Так і не зустрів кохану, з якою розділив би свою тишу, і не створив власної сім’ї. Проте вся нерозтрачена ніжність і батьківська турбота вилилися на племінника, сина Алли. Для хлопчика він став другим, хрещеним татом, який не знав меж у своїй любові.
«Ігор був щедрим до нестями. Для хрещеника не шкодував нічого, ставився до нього як до рідної дитини», – згадує братова. Ця щедрість була не від надміру грошей, а від багатства великого серця. Навіть з фронту, із самого пекла війни, чоловік знаходив можливість привітати рідних, передати кошти хрещенику на день народження чи бодай надіслати коротку звісточку.
Він не вмів хвалитися, але вмів дарувати свято іншим. Алла й досі з особливим теплом згадує його тридцятиріччя, коли Ігор спонтанно завітав до них у Київ. Родина потайки організувала сюрприз у кафе, зібравши найближчих. Ті світлини, де Ігор, зніяковілий від уваги та безмежно щасливий, посміхається в колі рідні, тепер стали найдорожчою реліквією. Як і спогади про спільний відпочинок з ночівлею біля багаття, де панували злагода, молодість і той тихий спокій, що тоді здавався вічним.
Два ангели за плечима
Коли почалася велика війна, Ігор не ховався. Загартований службою у прикордонних військах, добре знав: його час настав. Ще в часи АТО рвався на фронт, але тоді тримав інший стрій – доглядав хворого батька. У березні 2023 року він нарешті став до лав Збройних Сил, прийнявши на плечі нову, найважчу відповідальність.
Молодший сержант Чорноволенко виконував військову справу з тією ж прискіпливістю, з якою раніше господарював удома. Коли Алла, серцем відчуваючи небезпеку, благала берегтися, він коротко відписував у месенджері: «Це мій обов’язок». Ігор пишався своєю службою, хоча й оберігав рідних від жахів передової, зачиняючи двері в те пекло своєю мовчанкою. Лише іноді, виходячи з «нуля» після виснажливих боїв, телефонував і тихо просив: «Алло, просто поговори зі мною...». За цим проханням стояло страждання, яке неможливо передати жодним словом.
Братова часто повторювала: «Ігорю, у тебе двоє ангелів-охоронців за плечима – батько і мати». Він і сам у це вірив. Пройшовши через такі точки Донеччини, звідки, здавалося, немає вороття, зізнавався: «Я не розумію, як ми звідти вийшли».
Навіть поранення не похитнуло духу нашого земляка. Коли лікувався в госпіталі, Алла з сином приїхали провідати його. Тоді вони зробили спільне фото, зафіксовавши мить тепла, яка, на жаль, стала останньою. Ледь зміцнівши, Захисник знову повернувся в стрій. Бо інакше не міг. Бо такий був його шлях і обов’язок.
Надія сильніша за смерть
30 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині Ігор Анатолійович зник безвісти. З того дня для родини почалося довге розп’яття. Час, коли кожен телефонний дзвінок змушував серце зупинятися. Брат Ігоря жив цією надією: переїхав у його спорожнілу хату, намагався підтримувати там життя, чекав щодня… Але невідомість виявилася сильнішою. Коли на початку листопада прийшов офіційний акт про загибель, серце чоловіка не витримало розлуки. Він згас за лічені дні й пішов у вічність 18 листопада, так і не дочекавшись останньої зустрічі на цьому світі.
Поховали Ігоря Чорноволенка в рідній Шаулисі. Для близьких було критично важливо, щоб рідна земля прийняла його в свої обійми, щоб було куди прийти і вклонитися. Труна була закритою, і в серці Алли й досі живе та ірраціональна, свята надія: «А може, помилилися? Може, він колись повернеться?». Це почуття дає сили жити далі єдиному чоловіку, що залишився в їхньому роду, племінникові полеглого солдата.
Сьогодні Шаулиха оплакує свого сина. Ігор Чорноволенко не пішов від нас, навіки заступивши на свою останню, найважчу варту, щоб над Гірським Тікичем і кожною хатою завжди було мирне небо. Ми дякуємо йому за кожен світанок. За те, що не шукав легких шляхів і любив свою землю так, як уміють лише люди з великим і тихим серцем.
Доземний уклін тобі, Герою. Твій город може загущавитися травою й молодими пагонами, але пам’ять про твої золоті руки й безмежну доброту не заросте ніколи. Твій голос звучатиме в шумі річкової хвилі, а подвиг залишиться в кожному колоску тальнівської ниви. Спи спокійно, вірний сину України. Ми пам’ятатимемо тебе таким: спокійним, врівноваженим і назавжди рідним.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
