Вісті Черкащини 
«Я не розумію російську». Як француз вивчив українську та поширює її у світі
Коли француз Алексі Одоне вперше почув українську, одразу подумав: «Українська мова дуже гарна». Ці слова закарбувалися в його пам’яті в ту мить — і тепер хлопець називає їх «символічними, бо вони буквально визначили його майбутнє».
Українська культура стала частиною його життя, а згодом — і особистою місією: Алексі поширює її серед іноземців і навіть самих українців. #ШОТАМ розповідає його історію.
Алексі Одоне
перекладач, викладач французької мови
Обрав університет, бо в ньому єдиному можна було вивчати українську
У 2018 році я волонтерив для організації YMCA у Лондоні. Там в одному соціальному центрі я познайомився з чудовими українцями — вони розповіли мені про красу своєї мови й навчили вимовляти деякі слова.
На одному заході проходили тематичні вечори, де кожен представляв свою культуру. Українці розповідали про свою країну, приносили традиційні страви й частували ними. Там я вперше і скуштував вареники зі сметаною, деруни, борщ. Ба більше, під час французьких вечорів, де я мав би представляти свою країну, я постійно був поруч з українцями. Мої колеги жартома сварили мене за це, але я нічого не міг із собою вдіяти.
Після завершення волонтерства я планував повернутися до Парижа і вступити до університету, але довго не міг визначитися зі спеціальністю. Але якось навмання ввів в інтернет-пошуку «українська мова». Так я натрапив на INALCO — єдиний університет у Франції, де можна було її вивчати. Перший рік навчання став особливим: я повністю занурився у вивчення української, годинами сидів у бібліотеці, багато читав, дивився фільми, слухав музику.
Мої викладачі мотивували мене продовжувати вчити українську і закохуватися в неї ще більше. Ірина Дмитришин — викладачка української мови — була серцем нашого курсу. Вона не просто навчала граматики чи лексики — вона проводила нас крізь події сучасної історії: Революцію Гідності та війну. Саме вона надихнула мене не тільки глибше вивчати українську, а й згодом стати перекладачем.
Як незнання врятувало від пропаганди
У своєму університеті я здобув диплом з української мови та цивілізації. Важливим стало те, що українська в цій програмі існувала як самостійна дисципліна і ми не перетиналися зі студентами російської філології. Бо у багатьох країнах — наприклад, у Польщі чи США — її часто викладають в межах «слов’янських мов», де вона змішується з російською мовою та культурою.
Тому протягом навчання я жодного разу не сприймав українську мову через призму російської — для мене вона існувала сама по собі, зі своєю історією, культурою та ідентичністю.
Російська для мене — це чужа мова, я її не знав, не розумів і не бажаю вивчати.
Коли я почав вивчати українську, я майже нічого не знав про Україну. Французькі медіа тоді писали про неї часто через призму росії та її хворого уявлення про «братні народи». А українська мова для французів майже «не існувала» — багато хто вважав, що в Україні говорять російською. І навіть ті, хто цікавилися Україною та підтримували її, часто обирали вивчати російську, бо вона здавалася більш поширеною.
Але моя необізнаність, насправді, мене врятувала. Я не став жертвою російської пропаганди і не мав нав’язаних асоціацій. А для себе вирішив, що радше буду правду дізнаватися про Україну від самих українців.
У спілкуванні зі мною російськомовні переходять на українську
Мої друзі знали, що я не розмовляю російською, тому одразу переходили на українську. Ба більше, якщо ж хтось звертався до мене російською на вулиці, я спокійно пояснював, що не розумію. І більшість переходила на українську, навіть якщо їм це давалося нелегко.
Я особливо цінував ці моменти — коли люди, які все життя говорили російською, все одно намагалися говорити зі мною українською.
І саме це пізніше стало моєю місією — поширювати знання української серед французів та й самих українців, які досі розмовляють російською. Я зрозумів, що мовна дилема в Україні — це наслідок колонізації росії.
Переходити на українську — це не примус, а внутрішнє усвідомлення, як от моє особисте, що у Франції люди мають розмовляти французькою. Я ніколи не хотів би повчати українців чи говорити їм, як правильно жити. Я все-таки іноземець, хоч уже багато років живу в Україні й маю посвідку на постійне проживання. Я не виріс тут і не прожив українське дитинство, тому не вважаю, що маю право когось змушувати або засуджувати.
Натомість мені хочеться надихати. Показувати власним прикладом, що українську можна вивчити, що це жива, красива й дуже глибока мова. Мені хочеться, щоб люди приходили до цього рішення свідомо — не через тиск, а через любов і відчуття власної ідентичності до своєї культури.
4 роки пропрацював в ІТ, і врешті отримав роботу мрії
Мені було цікаво пізнати українську культуру і вже потім думати про кар’єру. Навіть моя мама хвилювалася і запитувала, ким я зможу працювати з таким дипломом. Мені пощастило: я жив із батьками неподалік від Парижа, міг дозволити собі навчання і не думати одразу про роботу.
Але перший виклик таки настав, коли я переїхав жити в Україну (2020 рік). Тоді потрібно було адаптуватися, шукати роботу. Це було непросто, адже моїм головним фахом була українська мова. З одного боку, це відкривало можливості, а з іншого — я розумів, що володію нею так само, як і мільйони українців, тому це не перевага.
На третьому курсі по обміну я поїхав на навчання в Національний університет «Києво-Могилянська академія», тому відкривав країну одночасно через університет і повсякденне життя. Навчання стало ще одним викликом, та мене підтримували одногрупники — вони допомагали та ділилися матеріалами.
Під час навчання у Києві знайшов свою першу роботу в IT-сфері — у службі підтримки клієнтів французькою мовою. Тут я пропрацював чотири роки. Паралельно почав займатися перекладами та співпрацювати з Українським кризовим медіа-центром.
І лише минулого літа нарешті зміг повністю перейти до того, що приносить мені справжнє задоволення. Я залишив роботу в IT, продовжив працювати з Українським кризовим медіа-центром та почав викладати французьку мову.
Став голосом українців за кордоном
За тиждень до повномасштабного вторгнення я вирішив поїхати до Франції на якийсь час. Та коли велика війна все ж почалася, зрозумів, що хочу повернутися назад: в Україні залишилися друзі, робота, квартира у Львові.
Утім, у той момент люди навпаки намагалися виїхати з країни через обстріли, і моє повернення було нелогічним. Тому я залишився у Франції та почав допомагати українцям, які втекли від війни й опинилися у моєму рідному містечку неподалік від Парижа.
Ми разом із мерією організовували підтримку для біженців, допомагали людям знайти житло, оформити документи та адаптуватися. А з Українським кризовим медіа-центром готували матеріали французькою та англійською мовами, розповідаючи світові про війну в Україні.
Улітку 2022 року я повернувся до України — спочатку до Львова, а тепер вже живу в Івано-Франківську разом з дівчиною-українкою. Мій тато вже двічі приїжджав до України. Він працює поліцейським у Франції, але щиро полюбив Україну. Я подарував йому футболку з тризубом, і він постійно носить її на роботу. Тепер чекаю в гості маму та братів.
Моя місія — відкривати українську мову для іноземців
Мені досі трохи боляче, що багато іноземців формують уявлення про Україну через суперечності, які бачать серед самих українців. Для багатьох французів незрозуміло, як можна називати себе патріотом України й водночас говорити мовою агресора. Але у Франції не знають ту справжню історію русифікації, через яку пройшла Україна.
Водночас я бачу, як сильно змінився образ України у світі після повномасштабного вторгнення. Я бачив українські прапори над мерією у Парижі, у містах США, на площах і будівлях по всій Європі. Я був на акціях підтримки України й у Франції та США.
Однак мене лякає, коли ці прапори починають зникати. У моєму рідному містечку неподалік від Парижа теж колись висів український прапор на площі Європи. А нещодавно його вже зняли, і мене це дуже зачепило.
Я не хочу, щоб підтримка України була лише тимчасовою «модою». Мені хочеться, щоб люди справді зрозуміли, через що проходить Україна.
Тому я почав створювати контент у себе у соціальних мережах англійською та французькою мовами. Українською я розповідаю про своє життя в Україні, а іноземними мовами хочу розповідати світові про Україну — такою, якою її побачив сам.
Після моїх відео мені часто пишуть люди з різних країн і просять порадити матеріали для вивчення української. Інтерес до України зростає, і дедалі більше людей хочуть не просто співчувати, а по-справжньому пізнавати українську культуру й мову.
Зараз я викладаю французьку, але також працюю над матеріалами для викладання української французькомовним студентам. Мені дуже хочеться допомогти іншим іноземцям відкрити для себе українську так само, як колись відкрив її я.
