Вісті Черкащини 
Коровай під звуки дощу: як на Тальнівщині славили матерів
Надворі періщив травневий дощ, наче намагався вимити з душ останню надію, а в залі Колодистенського будинку культури пахло свіжопеченим короваєм і весняними квітами. Директорка закладу Валентина Руденко зітхає: «Знаєте, люди так чекали цього дня… Їм хотілося бодай на годину забути про тривоги й побути дітьми». Ми спілкувалися з жінкою про те, як крізь сльози пам’яті за загиблим односельцем Василем Біленьким і шум негоди в Колодистому таки проросла щира пісня, що зцілює серця.
Коли негода пасує перед любов’ю
Того дня природа наче випробовувала Тальнівщину на міцність. Негода господарювала на вулицях, змушуючи людей ховатися по домівках, проте поріг клубу переступили найстійкіші.
«Я думаю, нас об’єднало саме це свято – День матері, – каже Валентина Петрівна. – Навіть колеги з Розсохуватки, Глибочка, Корсунки та Здобутка приїхали. І не з порожніми руками, а з вазонами та квітами. Вони ж самі добре знають, як воно зараз: зібрати повний зал – то справжній подвиг».
У приміщенні панувала та сама «родинна атмосфера», про яку часто пишуть у звітах, але яку так важко створити насправді. Тут вона була густою, як повітря перед грозою, – суміш вдячності захисникам і чистої материнської радості.
«Мамині руки» й дитячі обіцянки
Сценарій свята Валентина Петрівна виплітала по крупинці: десь рядок занотувала, там образ підгледіла. Репетирували до сьомого поту, навіть у вихідні. І воно того вартувало.
Коли на сцену вийшла маленька Софійка Савранська з піснею про мамині руки, у залі стало чутно, як хтось схлипує. Це був її перший великий виступ, але такий упевнений, що після фінального акорду малеча серйозно заявила: «Хочу ще!». Не відставав і Михайлик Польовий. Його «Дякую, матусю» звучало щирішим за будь-які офіційні промови. Діти співали для найрідніших, які сиділи в першому ряду і вперто не ховали вологих очей.
Від «Маминої коси» до конвалій війни
Програму впевнено вела Тетяна Руденко, хоча за кожним словом відчувався ледь вловимий трепет. Вокальний ансамбль «Колодяночки» виконував зворушливі «Мамина коса», «Тільки мама», «Рідна мати моя». Фольклорний колектив «Чарівні жіночки» – «Виростеш ти, сину», «А роки летять», «Наступила хмара», «Шуміла ліщина»… Ці пісні на Тальнівщині знають на смак, як джерельну воду, і бережуть, як найдорожчу реліквію.
Але війна не давала забути про себе. Хвилина мовчання за загиблими героями була важкою, як свинець. Згадали й свого – Василя Олександровича Біленького, чиє ім’я тепер навічно вписане в тишу рідних вулиць. А коли Олена Ворошилова декламувала вірш про медсестру Ларису, духмяні конвалії та перше кохання на фронті, стіни клубу наче розсунулися. Крізь них проступило справжнє, неоплакане горе, де тендітні весняні квіти розцвітають посеред попелу, а незламність стає єдиним способом вистояти.
Скибка надії
«Я своїм дівчатам готова в ноги вклонитися. Вони – моя опора в усьому», – каже директорка. На фінал, під бадьору пісню «Посміхалися», на сцену вийшли всі учасники – втомлені, але щасливі.
А завершилося все по-людськи: великим короваєм, який розрізали просто в залі. Кожен глядач отримав свій шматочок запахущого хліба. Адже в цьому і є суть Тальнівського краю – ділити і радість, і біду порівну. «Закінчиться війна – зробимо ще краще», – упевнена Валентина Петрівна. І дивлячись на те, як люди не розходяться під травневим дощем, їй віриш без заперечень. Цей хліб смакував самою перемогою життя.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
