Вісті Черкащини Атовець з Тальнівщини про те, як війна навчила цінувати справжню дружбу
► На рубежі
Андрій Щербатюк із Соколівочки на Тальнівщині пригадує, що в той час, коли його мобілізували (21 березня 2014 р.), ще не були точно поінформовані, яка буде ситуація: чи розгортатимуться бойові дії, чи ні. Тому чоловік не знав, що його чекатиме. Як виявилося згодом, все ж довелося брати зброю до рук.
Андрій Володимирович потрапив до 72-ї Білоцерківської бригади. У квітні вони прибули до кордону Донецької області і там місяць перебували у резерві.
– Я потрапив у взвод управління артилерійського дивізіону. У травні ми вирушили до Амвросіївки, під кордон з Росією. Там були до липня. Спочатку бронежилетів не видавали, а каски були ще радянські – металеві. Нас почали забезпечувати пізніше. Тоді й волонтери до мене приїжджали з Тального, за що я їм дуже вдячний.
У той час спокійно не було, з російської території нас обстрілювали градами і артилерією, а ми не могли дати гідної відповіді. З часом нашу бригаду вивели на переформування у Мелітополь. І з вересня до березня 2015 р. я служив у Волновасі, – розповідає Щербатюк.
Те, що бачив та відчував, каже, важко передати словами та й неохота, бо, за його твердженням, «війна є війна – поранення, кров та смерть». Тут суттєво змінюється світогляд, яким був, не повернешся. Єдине, що гріє душу нашому співрозмовнику – це міцна чоловіча дружба. Він донині спілкується з тими побратимами, з якими служив. Каже, що були чоловіки з різних регіонів України, проте їх об’єднувала одна мета. До того ж, дружба та довіра один до одного тільки міцніє, коли їси з однієї миски, разом ховаєшся та інше.
Найбільше запам’яталося та тривожило Андрія Володимировича те, що місцеві жителі не дуже були раді їх там бачити. Називали «бандерівцями» та «фашистами», запитували, чому вони сюди приїхали. Були, звісно, й свідомі люди, які розуміли ситуацію, та їх було менше. Цим, як зауважує наш співрозмовник, ми суттєво програвали в інформаційній війні.
Вдома на Андрія Володимировича чекали дружина, два сини та батьки. Коли повернувся, каже, тягнуло назад. Проте все ж вирішив залишитися. Нині чоловік працює майстром у КП «Тальне-Сервіс».
Старший син Тарас, як розповідає атовець, хоче стати військовим. Батько розуміє та підтримує його вибір. Каже, що це чоловічий обов’язок, тому хай навчається та пробує свої сили.
– Звісно, не хотілося б, щоб хлопці брали до рук зброю, та все залежить від ситуації. Якщо доведеться, то ніхто не відступатиме, бо ми маємо захищати свою країну, – наголошує Щербатюк.
Ольга МОСКАЛЕНКО
